Жила була дівчинка Оленка. Вона дуже любила собак, але їй не дозволяли батьки взяти додому, тому що думали, що вони безпорадні. Одного разу Оленка пішла в магазин, щоб купити хліб. І раптом на дорогу вибігла велика, зла собака. Дівчинка не злякалася і пішла далі, але собака їй не дала пройти, та дивилася на неї злими, великими очима. Оленка почала гукати на допомогу. Раптом з-за кущів вибіг маленький песик, який підбіг до дівчинки і почав гавкати на собаку. Потім він підійшов до злої собаки і вкусив її за хвіст, та як...
Одного теплого літнього ранку світило яскраве сонечко, шумів струмок, шелестіло листя. Інколи виглядали з кущів тваринки. Це був лісок, в якому все загадкове. Іванко разом з братиком Миколкою пішли в ліс шукати гриби . Вони розглядали чудову природу, як навколо було все мов у казці. Раптом хлопчики почули шелест. З-за дерев вийшов вовчик. Іванко і Миколка налякалися і побігли. Вовчик пішов за ними. І ось Іван зачепився за гілочку та впав. Його братик прибіг допомогти підвестися, але надійшов вовк і Миколка злякався за брата. Насправді, вовчик поклав на рану лікарську...
В одному Саду серед зеленої травички і дерев виросла одна-єдина рожева конюшина. Не було поряд жодної подружки – конюшинки з якою можна було б весело теревенити, вслухатися у шепіт вітру, ловити дощові краплі і сонячні промені. Одного разу конюшина помітила поруч із собою ще не розкритий бутон лілії. Вона дуже зраділа, що тепер буде з ким дружити, адже лілія теж була одна. – Доброго ранку! – радісно привіталася Конюшина, – я Рожева Конюшина, – давайте дружити! – Я – Прекрасна Лілія, – відповів бутон і подивився згори униз на маленьку...
Перші весняні повені підтопили будиночок Борсука, однак Вовченя з радістю дав йому притулок під своїм дахом із березових лозинок. – Ні, тільки не зачиняй кватирку, – благало Вовченя. – Але ж вночі холодно стає, ще застудимося, – здивувався Борсук. – Все одно не зачиняй, будь-ласка, – наполягало Вовченя. – Чому? – Не відступався Борсук. – Мені тут ось що спало на думку… Адже кожного дня із неба падають тисячі зірок, – мрійливо заторохтіло Вовченя, – раптом… одна залетить і до мене. – І що? – Все ще не розумів Борсук....
Одного разу в невеликому містечку, що знаходилось у не більшій країні, яка розташувалась на одному з найменших материків світу, з’явилася нова забава. Жителі міста любили, коли їхню сіру буденність розбавляли яскравими фарбами. Міщани не вміли себе розважити, та й, власне, просто не любили придумувати щось нове – такі собі середньостатистичні споживачі, які сприймали світ через призму чужої праці. Так от, про що я розповідала? Нова забава… Місто було настільки сірим і непримітним, що темні образи людей змішувались із кольором вуличної болотяної осінньої глини, яку вони щодня місили своїми черевиками. Вони...
Вовченя вже давно не бачило Борсука. Тому воно прийшло до його будиночку біля великого пенька і наразі наполегливо гримало у двері. Вовченя думало про те, як же сильно мабуть зрадіє Борсук, побачивши його на порозі. Але вже промайнула ціла хвилина, а двері як і раніше, було зачинено… Вовченя почало стукати гучніше, міркуючи тепер про те, як багато новин можна розповісти Борсуку. Але так проминула ще одна хвилина, а двері, як і раніше, зачинені… Вовченя почало стукати тихіше, поки й зовсім не припинило. Засмутилося, махнуло лапкою та, похнюпившись, почвалало на узлісся....
Сонячний дощ розбудив ліс. Одначе його мешканці сьогодні прокинулись від ніжного, ледь уловимого, наче мрія, квіткового аромату. Закінчивши з яблучно-полуничними пирогами і чаєм у білих фарфорових чашечках у червоний горошок, вони поквапилися на пошуки незвичайних квітів. Ось так, не змовляючись, лісові мешканці зібралися того ранку на галявині перед тендітним килимом із конвалій, зітканим весною за ніч. А поки вони обмінювалися враженнями, з далеких гір зірвалась луна північного вітру, і тисячі білосніжних дзвіночків озвалися тонкими голосами. Але їх пісню ніхто не розчув. Ніхто… … крім тих, чиї серця і без того...
Жила колись дівчинка. Якось мама купила для неї велику вовняну ковдру. І була та ковдра якогось незрозумілого кольору – чи то блакитного, чи зеленого, чи синього і з якимись дивними малюнками. Дівчинці та ковдра відразу не сподобалась, але мама сказала: – Не вередуй, нормальна ковдра, натуральна, тепла. – І взагалі, не дратуй мене! – поклала ту ковдру дівчинці на ліжко і вийшла з кімнати. Раптово з книжкової полиці, що стояла поряд із ліжком, стрибнув кіт Тимко і з нявканням сховався під стіл. Від несподіванки дівчинка відскочила назад і випадково натиснула...
– Зоряний лебідь, прямо над галявиною, – вигукнула Біла Польова Миша, побачивши сузір’я на оксамитовому нічному небі. Маленький Їжачок теж звів погляд, придивився і несміливо додав: – Лебеді… – А де ж другий? – Здивувалася Біла Польова Миша. – Під крильцем, – прошепотів Маленький Їжачок і взяв Білу Польову Мишу за лапку… Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад Оля Гуйван)
Хельга не пам’ятала, скільки часу пройшло, як її, красиву німецьку ляльку, заховали у велику коробку разом з іншими іграшками. Їй здавалося, що наступного дня вони знову будуть грати зі своєю маленькою господинею. Але ні наступного, ні після, ніхто не підходив до коробки. Діти виросли і роз’їхалися, в будинку було тихо, і коробка з іграшками нікого не цікавила. Було темно і сумно. Йшов час, Хельга перестала розрізняти дні і ночі. Скільки пройшло часу? Рік? Два? Або набагато більше? Та якось до господаря прийшов незнайомець. Вони підійшли до коробки з іграшками, витягли...
