Бідний вовк
Був собі бідний вовк. І був він дуже голодний бо ніде нічого не може впіймати. От, та й пішов він до Бога просити харчі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, що вже гірше нікуди.
«Боже,— каже,— милостивий! Дай чого поїсти, а то пропаду з голоду».
— «А чого тобі по їсти дати?» — каже Бог.
— «Що даси, то даси».
— «О там на лугах пасеться попова кобила, от її і з’їж!»
От вовк мерщій від Бога, грюх-грюх,— так біжить! Та до й кобили:
— «Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв».
— «Що ж ти таке кажеш, що ти будеш мене їсти?»
— «Їй-Богу,— каже,— вовк».
— «Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?»
— «А з голови!» — каже.
— «Е, вовчик-братик,— каже ! Коли вже ти наважив мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини,— а я все буду пастись,— та й потовстішаю; тоді ти й закусиш ситненьким».
— «Як так, то й так!» — каже вовк- та зараз до хвоста… Як потягне за хвіст, як кинеться та кобила задом, як дасть копитами в морду… Вовк не знає вже, чи на цьому, чи на тім світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовчик сидить собі та й думає: «Чи я дурний, чи я скажений… Чого не хватати за горло?!»
От він знову пішов до Бога просити їжі.
«Боже,— каже,— милостивий! Дай чого хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду».
— «Хіба,— каже,— тобі кобили мало?»
— «Хай,— каже вовк,— з неї шкуру живцем на кожух злуплять! Не наївся, та трохи морду не розбила…»
— «Ну, коли ж так,— каже Бог,— то піди, там над яром, ситний баран пасеться, то ти його і з’їж».
Пішов вовк. Бачить баран пасеться над яром.
«Здоров, баране!»
— «Здоров».
— «Казав Бог, щоб я тебе з’їв».
— «А з чого ти будеш починати мене їсти?»
— «З голови почну!»
— «Е, вовчик-братик, каже! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й вскочу».
— «Ставай»,— каже. От став він якраз над кручею — роззявив рота — так той рот аж зяє: от би проковтнув!
А баран як розженеться, як вдарить в лоб. Він — шуг у яр… Сів сердяга та й плаче: «Чи я дурний, чи я скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у пащу вскочило?!»
Думав, думав… От пішов знов до Бога просить їжі.
«Боже,— каже,— милостивий, Боже милосердний! Дай чого попоїсти, а то пропаду з голоду».
Бог каже: «Такий з тебе їдець! Тобі якби само у рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє: воно нікуди не втече».
Послухав. Прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й дума:
«Добре,— каже,— з’їм я його, а воно ж солоне — пити захочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…»
Пішов. Поки до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся — коли лежить. Взяв то сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я дурний, чи то я скажений! Хто ж таки не ївши п’є?»
Сидів, сидів… Так їсти хочеться — аж-аж-аж!.. Йде знову до Бога просити харчів.
«Боже,— каже,— милостивий, Боже милосердний! Чого дай поїсти, а то віку не доживу…»
— «Та й набрид вже ти,— каже,— з тією їжею! Та що з тобою робить: піди, там недалечко села пасеться свиня, її й з’їж!»
Пішов. «Здоров, свиня!»
— «Здоров».
— «Казав Бог, щоб я тебе з’їв».
— «А що таке, що ти будеш мене їсти?» — «Хіба ж,— каже,— вовкові їсти нічого?»
— «Нічого»,— каже.
«Коли ж,— каже свиня,— нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають всяке начальство, може й тебе виберуть».
— «Як так, то й так! Вези!» Сів на свиню. Прибігли в село. Вона як закувікає — аж вовк перелякався: «Чого це ти,— каже,— кричиш?»
— «Та це ж я,— каже,— скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали на начальство». Коли це люди як біжать з хат — з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що схопив… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому!),
Потихеньку до свині: «Скажи — чого це такого народу біжить?»
— «Та це ж,— каже,— для тебе».
От народ як прийшов та як побив вовка — то вже йому й не хочеться: насилу живий вирвався! Як дримане — та й прямо до Бога.
«Боже,— каже,— милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець».
Бог каже: «Піди, там он йде кравець,— нападеш та й поживишся».
Ледве потопав. Зустрів кравця на дорозі.
«Здоров, чоловіче!»
— «Здоров».
— «Казав Бог, щоб я тебе з’їв».
— «Як так то так, але давай я тебе спочатку поміряю».
Почав міряти кравець та як укрутить у хвіст руку — давай мірять! Міряв його, міряв… Вже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряє: «В ширину, і в здовш!» Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне!..
Та вже годі до Бога, та побіг до вовків: «Вовчики-братики! Таке й таке лихо!», розказав все що з ним трапилось. Вони давай гнатись за тим кравцем.
— Що тут робити?- подумав кравець, бачить — біда! Аж стоїть дерево. Він на те дерево; заліз аж на саму вершину. А вовки так те дерево й обступили, так зубами й клацають…
Вовк і каже: «Ні,— каже,— браття — нічого з цього не буде! От як зробим: я стану на землі, а ви усе на мене — один зверх одного; аж поки не досягнем того бігуна…»
Стали один на одного — така драбина! Тоді верхній: «Ану, злізай, чоловіче, будемо тебе їсти!»
— «Аа-а! — каже,— вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте!»
— «Ні,— каже,— не можна; злізай!»
— «Почекайте ж,— каже,— я на кінець життя хоч тютюну понюхаю». Тільки що нюхнув та як — ачхи! А нижньому почулось, що він верхнього міряє та як присяде — так усі й покотились…
А чоловік тоді зліз з дерева. «Спасибі,— каже,— Богу, що не дав душу лютому звіру!» Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею, та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив,— по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка про вовка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам — грошей мішок.
