Пригоди піщинки

  Далеко-далеко у морі є маленький острів. Такий маленький, що на ньому росте лише кілька кокосових пальм. Час від часу на обрії з’являється корабель, минає острівець, не зупиняючись, і пливе собі далі. Вдень над островом світить гаряче сонце, а вночі у небі сяють зірки – величезні і яскраві.

 На пологому березі острова була собі маленька піщинка. Вона лежала непорушно, поруч із десятками й сотнями своїх посестер, інших піщинок. А ви, певно, знаєте, як це нудно – годинами сидіти чи лежати, нічого не роблячи! От і піщинці було дуже нудно. Їй хотілося погуляти берегом, роздивитися рідний острів з усіх боків. А ще більше бажалося помандрувати морем, туди, де плавають красиві білі кораблі.

 Але ж піщинки не можуть ходити чи плавати! Тож довелося їй лежати непорушно і лише дивитися  з берега на морські хвилі.

  Одного разу море розхвилювалося. Великі хвилі накочувалися просто на берег. Піщинки налякалися – їм здавалося, що хвилі от-от підхоплять їх і затягнуть у морську глибину. Лише одна-єдина піщинка не боялася. Вона сміливо заговорила до хвилі, що набігла на берег:

  – Скажи мені, хвиле, чи правда, що ти мандруєш по усьому морю і буваєш навіть у далеких землях  – там, куди пливуть великі білі кораблі?

 – Звісно, правда! – гордо обізвалася хвиля. – Я бачила здалеку великі міста, будинки, людей, що у них живуть!

 – Ох як чудово! – захоплено скрикнула піщинка. – як би і мені хотілося глянути на усе це!

– Це дуже просто, – відповіла хвиля. – Я можу узяти тебе з собою в море. І ти сама усе побачиш. Ходімо зі мною!

– Ні, не йди, – обізвалися хором інші піщинки. – Хіба ти не бачиш, яке величезне море, як легко пропасти, втонути у ньому! Залишайся із нами. Тут тепло, світить лагідне сонце, а у морських глибинах холод і темрява!

 – Я не боюся моря! – озвалася маленька піщинка. Хвиля підхопила її, закрутила та потягла у глибину солоних вод.

  Але не думайте, що піщинці не було страшно вирушати у подорож! Вона боялася загубитися у морі, але їй дуже хотілося побачити далекі землі. І піщинка перемогла свій страх.

  Пірнувши у воду, піщинка побачила величезну медузу. Медуза поволі пливла під водою і нагадувала грибок із білим капелюшком. Проте сама медуза думала, що вона схожа на білий вітрильник. Вона була дуже пихатою.

 – Доброго дня! – чемно привіталася піщинка. –  Не підкажете, чи далеко пливти до міста, де живуть люди?

Проте медуза не сказала ні слова. Вона подумала: чого це я буду розмовляти з якоюсь там піщинкою. І гордовито відвернувшись, попливла собі далі.

 – Ох! – зітхнула піщинка. – Хоч би хтось підказав мені вірний шлях!

І тут назустріч випливла зграйка барвистих метушливих рибок.

 – Куди це ти мандруєш? – спитали рибки.

 – До далеких берегів, – пояснила піщинка. – Туди, де є міста людей. Але я не знаю дороги.

 – Ми, ми знаємо! – закричали рибки навперебій. – Ми завжди плаваємо поруч із кораблями, і добре знаємо, куди вони прямують. Ми і тебе можемо узяти із собою. Лише не відставай!

 І рибки попливли вперед. Піщинка поспішила за ними. Але хіба вона могла встигнути за прудкими рибками! Вона швидко відстала від них. А рибки рушили далі, не помітивши цього.

– Стійте! Зачекайте! – спробувала вона покликати нових подруг, та де там! Рибки були уже далеко.

Довелося їй далі плисти самій. Незабаром піщинка геть заморилася і вирішила перепочити трохи.

 – Хух! Як же я втомилася! – зітхнула вона, вмостившись на камінці, що лежав на дні моря. – Хтозна чи багато шляху залишилося?!

 – А куди ж ти зібралася? – почувся голос неподалік.

 – Ой, хто це? – злякалася піщинка.

 – Озирнись і побачиш мене, – відповів той же голос.

Під каменем сховався невеликий круглий краб. Поворушивши клешнями, краб перепитав: – Тож куди ти прямуєш?

 – До великого міста на березі, – пояснила піщинка.

– Ото ще вигадала! – аж скрикнув краб. – Нічого немає там доброго! Мій батько, ще коли я був зовсім крихітним, завжди повторював: «Синку, тримайся подалі від людей! Від них морським створінням добра ще не було!»

 А ти така дрібненька! Ти загубишся, доки допливеш до берега. Велика рибина проковтне тебе й оком не змигне! Краще лишайся на дні. Тут тихо і спокійно, немає ні бур, ні штормів, ні хижих риб!

 – Ні, – заперечила піщинка. – Мені вже час у дорогу.

  Вона попрямувала вперед. І побачила перед собою велику мушлю з розкритими стулками. Мушля була схожа на величезну відкриту валізу. Ледве піщинка наблизилася до неї, щоб зазирнути всередину, як стулки мушлі з ляскотом замкнулися. І маленька мандрівниця лишилася замкненою всередині. Звісно, їй забракло сили, щоб вибратися звідтіля.

– Ох, ці уже мені шукачі пригод! – озвався краб, який бачив це здалеку. Але він не мав сили допомогти і розімкнути мушлю. Скрушно зітхнувши, краб знову сховався за каменем.

 Мушля, у яку потрапила піщинка, не була порожньою. І ній, наче в хатинці, жив молюск.

Чи потрапляв вам коли-небудь у черевик гострий камінець? Якщо так, то ви знаєте, що камінці муляють ногу, тому їх чимскоріш витрушують з черевика.

 Молюскові теж дошкуляла тверда піщинка. Витрусити її зі своєї оселі молюск не міг. Тож він почав обгортати піщинку шарами блискучого перламутру, наче ковдрою. І маленька піщинка поволі перетворювалася на найбільшу з дорогоцінностей, які можна знайти у морі – перлину.

  Відтоді минуло декілька років. Піщинка, що так мріяла про мандри, і далі була замкнена в мушлі.

 Жителі моря забули про крихітну мандрівницю. Лише краб іноді згадував про її сумну долю. Прогулюючись морським дном разом зі своїми дітьми, краб повчальним тоном розповідав нащадкам про те, яким небезпечним є бажання подорожувати.

 «У далеких подорожах на нас чигають небезпеки! Колись я зустрів нерозсудливу піщинку, котра хотіла допливти аж до берега моря. Вона туди не дісталася, а натомість потрапила у пастку. Отож, діти, не забувайте, що цікавість не призводить до добра!»

 Проте якось на морське дно спустився водолаз. Побачивши людину, сімейство крабів мерщій сховалося у водоростях. Але водолаз не зважав на них. Він підняв із піску кілька мушель і випірнув на поверхню води. Забрав і мушлю, у якій досі сиділа замкнена піщинка.

 «Прощавай!» – жалісно гукнув краб їй услід. І додав, звертаючись до дітей: «Більше ми не побачимо маленьку піщинку! Вона пропаде серед людей!»

  Підпливши човном до берега, люди поклали на землю мушлю, знайдену на морському дні, і відкрили її. Нарешті піщинка змогла визирнути зі своєї в’язниці.

  «Нарешті я знову бачу сонце!» – подумала вона. Сонце торкнулося піщинки променями… і трапилося диво: осяяна яскравим світлом, вона заблищала наче зірка!

 Тепер це була не піщинка, а перлина. Чудова перина, що виросла за ці роки всередині мушлі. Прекрасна перлина, достойна прикрашати царську корону.

 «Яка чудова знахідка!» – вигукнули люди. Хоч вони й були ловцями перлів, проте таку велику і гарну перлину бачили вперше.

 Пізніше піщинку, що стала перлиною, відвезли човном на великий корабель. На неї чекала захоплива подорож у далекі краї. Адже чимало людей захочуть поглянути на прегарну коштовність помилуватися нею.

 Мрія піщинки збулася. Адже мрії завжди збуваються, хіба не так? Потрібно лише дуже-дуже чогось захотіти. І не просто захотіти, а старатися здійснити свою мрію, не боячись перешкод. Так, як це робила крихітна піщинка.