Пригоди піщинки

  Далеко-далеко у морі є маленький острів. Такий маленький, що на ньому росте лише кілька кокосових пальм. Час від часу на обрії з’являється корабель, минає острівець, не зупиняючись, і пливе собі далі. Вдень над островом світить гаряче сонце, а вночі у небі сяють зірки – величезні і яскраві.

 На пологому березі острова була собі маленька піщинка. Вона лежала непорушно, поруч із десятками й сотнями своїх посестер, інших піщинок. А ви, певно, знаєте, як це нудно – годинами сидіти чи лежати, нічого не роблячи! От і піщинці було дуже нудно. Їй хотілося погуляти берегом, роздивитися рідний острів з усіх боків. А ще більше бажалося помандрувати морем, туди, де плавають красиві білі кораблі.

 Але ж піщинки не можуть ходити чи плавати! Тож довелося їй лежати непорушно і лише дивитися  з берега на морські хвилі.

  Одного разу море розхвилювалося. Великі хвилі накочувалися просто на берег. Піщинки налякалися – їм здавалося, що хвилі от-от підхоплять їх і затягнуть у морську глибину. Лише одна-єдина піщинка не боялася. Вона сміливо заговорила до хвилі, що набігла на берег:

  – Скажи мені, хвиле, чи правда, що ти мандруєш по усьому морю і буваєш навіть у далеких землях  – там, куди пливуть великі білі кораблі?

 – Звісно, правда! – гордо обізвалася хвиля. – Я бачила здалеку великі міста, будинки, людей, що у них живуть!

 – Ох як чудово! – захоплено скрикнула піщинка. – як би і мені хотілося глянути на усе це!

– Це дуже просто, – відповіла хвиля. – Я можу узяти тебе з собою в море. І ти сама усе побачиш. Ходімо зі мною!

– Ні, не йди, – обізвалися хором інші піщинки. – Хіба ти не бачиш, яке величезне море, як легко пропасти, втонути у ньому! Залишайся із нами. Тут тепло, світить лагідне сонце, а у морських глибинах холод і темрява!

 – Я не боюся моря! – озвалася маленька піщинка. Хвиля підхопила її, закрутила та потягла у глибину солоних вод.

  Але не думайте, що піщинці не було страшно вирушати у подорож! Вона боялася загубитися у морі, але їй дуже хотілося побачити далекі землі. І піщинка перемогла свій страх.

  Пірнувши у воду, піщинка побачила величезну медузу. Медуза поволі пливла під водою і нагадувала грибок із білим капелюшком. Проте сама медуза думала, що вона схожа на білий вітрильник. Вона була дуже пихатою.

 – Доброго дня! – чемно привіталася піщинка. –  Не підкажете, чи далеко пливти до міста, де живуть люди?

Проте медуза не сказала ні слова. Вона подумала: чого це я буду розмовляти з якоюсь там піщинкою. І гордовито відвернувшись, попливла собі далі.

 – Ох! – зітхнула піщинка. – Хоч би хтось підказав мені вірний шлях!

І тут назустріч випливла зграйка барвистих метушливих рибок.

 – Куди це ти мандруєш? – спитали рибки.

 – До далеких берегів, – пояснила піщинка. – Туди, де є міста людей. Але я не знаю дороги.

 – Ми, ми знаємо! – закричали рибки навперебій. – Ми завжди плаваємо поруч із кораблями, і добре знаємо, куди вони прямують. Ми і тебе можемо узяти із собою. Лише не відставай!

 І рибки попливли вперед. Піщинка поспішила за ними. Але хіба вона могла встигнути за прудкими рибками! Вона швидко відстала від них. А рибки рушили далі, не помітивши цього.

– Стійте! Зачекайте! – спробувала вона покликати нових подруг, та де там! Рибки були уже далеко.

Довелося їй далі плисти самій. Незабаром піщинка геть заморилася і вирішила перепочити трохи.

 – Хух! Як же я втомилася! – зітхнула вона, вмостившись на камінці, що лежав на дні моря. – Хтозна чи багато шляху залишилося?!

 – А куди ж ти зібралася? – почувся голос неподалік.

 – Ой, хто це? – злякалася піщинка.

 – Озирнись і побачиш мене, – відповів той же голос.

Під каменем сховався невеликий круглий краб. Поворушивши клешнями, краб перепитав: – Тож куди ти прямуєш?

 – До великого міста на березі, – пояснила піщинка.

– Ото ще вигадала! – аж скрикнув краб. – Нічого немає там доброго! Мій батько, ще коли я був зовсім крихітним, завжди повторював: «Синку, тримайся подалі від людей! Від них морським створінням добра ще не було!»

 А ти така дрібненька! Ти загубишся, доки допливеш до берега. Велика рибина проковтне тебе й оком не змигне! Краще лишайся на дні. Тут тихо і спокійно, немає ні бур, ні штормів, ні хижих риб!

 – Ні, – заперечила піщинка. – Мені вже час у дорогу.

  Вона попрямувала вперед. І побачила перед собою велику мушлю з розкритими стулками. Мушля була схожа на величезну відкриту валізу. Ледве піщинка наблизилася до неї, щоб зазирнути всередину, як стулки мушлі з ляскотом замкнулися. І маленька мандрівниця лишилася замкненою всередині. Звісно, їй забракло сили, щоб вибратися звідтіля.

– Ох, ці уже мені шукачі пригод! – озвався краб, який бачив це здалеку. Але він не мав сили допомогти і розімкнути мушлю. Скрушно зітхнувши, краб знову сховався за каменем.

 Мушля, у яку потрапила піщинка, не була порожньою. І ній, наче в хатинці, жив молюск.

Чи потрапляв вам коли-небудь у черевик гострий камінець? Якщо так, то ви знаєте, що камінці муляють ногу, тому їх чимскоріш витрушують з черевика.

 Молюскові теж дошкуляла тверда піщинка. Витрусити її зі своєї оселі молюск не міг. Тож він почав обгортати піщинку шарами блискучого перламутру, наче ковдрою. І маленька піщинка поволі перетворювалася на найбільшу з дорогоцінностей, які можна знайти у морі – перлину.

  Відтоді минуло декілька років. Піщинка, що так мріяла про мандри, і далі була замкнена в мушлі.

 Жителі моря забули про крихітну мандрівницю. Лише краб іноді згадував про її сумну долю. Прогулюючись морським дном разом зі своїми дітьми, краб повчальним тоном розповідав нащадкам про те, яким небезпечним є бажання подорожувати.

 «У далеких подорожах на нас чигають небезпеки! Колись я зустрів нерозсудливу піщинку, котра хотіла допливти аж до берега моря. Вона туди не дісталася, а натомість потрапила у пастку. Отож, діти, не забувайте, що цікавість не призводить до добра!»

 Проте якось на морське дно спустився водолаз. Побачивши людину, сімейство крабів мерщій сховалося у водоростях. Але водолаз не зважав на них. Він підняв із піску кілька мушель і випірнув на поверхню води. Забрав і мушлю, у якій досі сиділа замкнена піщинка.

 «Прощавай!» – жалісно гукнув краб їй услід. І додав, звертаючись до дітей: «Більше ми не побачимо маленьку піщинку! Вона пропаде серед людей!»

  Підпливши човном до берега, люди поклали на землю мушлю, знайдену на морському дні, і відкрили її. Нарешті піщинка змогла визирнути зі своєї в’язниці.

  «Нарешті я знову бачу сонце!» – подумала вона. Сонце торкнулося піщинки променями… і трапилося диво: осяяна яскравим світлом, вона заблищала наче зірка!

 Тепер це була не піщинка, а перлина. Чудова перина, що виросла за ці роки всередині мушлі. Прекрасна перлина, достойна прикрашати царську корону.

 «Яка чудова знахідка!» – вигукнули люди. Хоч вони й були ловцями перлів, проте таку велику і гарну перлину бачили вперше.

 Пізніше піщинку, що стала перлиною, відвезли човном на великий корабель. На неї чекала захоплива подорож у далекі краї. Адже чимало людей захочуть поглянути на прегарну коштовність помилуватися нею.

 Мрія піщинки збулася. Адже мрії завжди збуваються, хіба не так? Потрібно лише дуже-дуже чогось захотіти. І не просто захотіти, а старатися здійснити свою мрію, не боячись перешкод. Так, як це робила крихітна піщинка.

Як рятували країну Мережи’ну

Як рятували країну Мережи’ну

Зайчиків м’яч

Зайчиків м’яч

Новіший допис

Відповісти

avatar
Вікп

Дуже гарна казка

wpDiscuz
<-- -->