Зайчиків м’яч

Настало тепле літо. У ясному небі яскраво сяяло сонце. Зайченя Побігайчик та його друзі: лисеня Лиско, ведмежа Лапко та вовченя Сірий вибігли на широку лісову галявину. Галявина була рівна-рівнесенька, наче стіл. На ній росла густа зелена трава.

 – Гляньте, – захоплено сказав один із приятелів, лисеня Лиско, роззираючись довкола, – ця галявина – справжнє футбольне поле. Отут би нам м’яч поганяти!

Звірята глянули на зайчика Побігайчика: адже лише у нього з усієї компанії удома був справжній футбольний м’яч.

– Гаразд, – погодився зайчик Побігайчик. – нумо набирати футбольну команду!

Чутка про те, що Побігайчик набирає команду для гри у футбол, рознеслася лісом. Рознесла її білобока сорока Скрекотуха на довгому хвості. А хто ж не любить грати у футбол? Тож незабаром до чотирьох друзів приєдналися інші звірята: ведмежата, білченята, оленята, малий кабанчик Веприк…. Навіть сороці Скрекотусі знайшлося місце у команді: її зробили футбольним коментатором. Прийшов на галявину й Їжачок-Кожух повний голочок.

Звірята добре знали Їжачка. Він часто приносив на своєму голчастому кожушку яблука і пригощав ними приятелів. Але Їжачок був неповоротким і повільним.

– Візьміть і мене у свою команду, – несміливо попрохав Їжачок.

– Ти теж хочеш грати у футбол? – здивувався Побігайчик. – Але ж ти не можеш швидко бігати!

– Поставте мене на воротах,  – відповів Їжачок.

 Тож Їжачок став воротарем. Він спритно зловив декілька м’ячів, не давши їм потрапити до футбольних воріт. Глядачі вітали успіхи Їжачка гучними оплесками.

Та невдовзі трапилася халепа. М’яч, замість потрапити до рук воротаря, вдарився об його голчастий кожушок і… тріснув.

 – Дивися, що ти накоїв, ти зіпсував нам усю гру! – суворо сказав Побігайчик Їжачкові. – Ні, ти не можеш грати у футбол! Іди собі!

   І засмучений Їжачок, похнюпившись, пішов геть із футбольного поля.

 Минуло два тижні. На день народження батьки подарували Побігайчику новий футбольний м’яч. Утішений Побігайчик вирішив негайно показати подарунок друзям. Він побіг  берегом бурхливої ріки. Новий м’яч зайчик ніс у руках.

 Раптом зайчик спіткнувся об пеньок. М’яч випорснув із рук зайчика і впав у воду. Даремно намагався Побігайчик дотягтися рукою до м’яча, стоячи на березі. Він натомість сам звалився у річку.

– Рятуйте!  – крикнув зайчик, що зовсім не вмів плавати.

На берег ріки вибіг Їжачок. Він гуляв неподалік і, почувши крик Побігайчика, поспішив на допомогу. Їжачок ухопив довгу гілляку і простягнув приятелю. Зайчик, тримаючись за гілляку, виліз із води. Після цього Їжачок тією ж гілкою притяг до берега і м’яч.

 – Ось, візьми, – Їжачок простяг м’яч вимоклому до нитки другові.

Зайчик густо зашарівся. Здавалося, навіть його довгі вуха почервоніли від сорому.

– Ти врятував мені життя, Їжачку, – сказав Побігайчик.  – І витяг мій м’яч із ріки. А я перед тим вигнав тебе зі своєї команди…

 – Хіба ж я міг не допомогти другові? – Відповів Їжачок.

 – Ти розумний: бо здогадався, як витягти м’яч із ріки. А ще ти чесний і справедливий.  – заявив зайчик. – Саме таким має бути суддя у грі у футбол: справедливим і розумним. Хочеш бути футбольним суддею, Їжачку? – спитав Побігайчик.

  – Так, хочу, погодився Їжачок.

Наступного дня звірі знову грали у футбол. А Їжачок став арбітром – так називають суддю у грі в футбол. І Побігайчик із друзями швидко зрозуміли, що кращого арбітра їм годі й шукати!

Пригоди піщинки

Пригоди піщинки

Лісові друзі

Лісові друзі

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->