Білоголовий сірничок

10.

Вийшли з лісу і лиш тепер помітили звивисту стежечку через степ.

─ Іди по стежці!

─ А ось і наш дім видніеться. Правда, тату? Рукою подати…

─ Ага, кілометрів п’ять будемо подавати. Не зморишся?

─ Я?! Та ніколи в світі!

Повітря аж струміло степом. Йшлося легко. Легко і думалося. Мама думала, що вона робитиме з грибами. Татко ж подумки уже був на роботі. Лише Павлик ні про що не думав. Його очі милував, здавалося, безкрайній степ. Він вдивлявся, в обрій, на якому з кожним кроком все більшав і більшав їхній дев’ятиповерховий будинок. Мурашник, як говорив татко. Павлик раз по раз оглядався. Ні, зовсім не на те як ідугь батьки, і не на ліс, котрий віддалявся, не на стежку, а… А-хто його знає!