Червоне Steppdecke
Березень 1942. Марія в нетопленій хаті змерзла вщент, війна дмухає холодом в обличчя. Що про себе казати: село Розовка, чоловік на фронті, а вдома п’ятеро дітей. Новини приходять не кожного дня, все більш чутки про те, що німці пішли в наступ. Тоненька жінка обходить хату, молиться в закутку, на місці де раніше стояла ікона. Забрали. Але вона стоїть і молиться, пересохлі губи промовляють молитву тихо-тихо, щоб не розбудити малих.
— Мамо, пити, — Галюня таки почула. Їй вісім, але на вигляд не скажеш, вона спускає ноги до підлоги та підіймає, щоб зігрітись.
— Зараз, потерпи, — Марія здригається, чути “Амінь” і жінка подає маленький глечик з водою.
— Багато не пий, а то пісяти захочеш, а поведу на двір тільки тоді, коли всі прокинуться — шепоче мати, — лягай назад.
Дівчинка робить два ковтки й пірнає до намощеного з дощечок саморобного ліжка під теплу червону ковдру, яку мати пошила з лоскутів. Ззовні квітчасті клаптики, а всередині вата, от і добре, під тим покривалом вони всі: Катря, Галя, Василь, Ніна і Ліда. Народились по черзі точно рік через рік. Розовський учитель називає їх “Моя табличка множення” і рахує від молодшої до старшої дитини за їх віком, виходить так: два, чотири, шість, вісім, десять. Під час війни він не вчителює, а ходить по домах в селі й живих рахує, допомагає тим, хто потребує, розносить пошту, їжу, дрова, воду. Галюня швидко зігрівається, але не встигає заснути, бо їх двері штовхають з вулиці і якийсь дядько вдирається до хати. Він злий, кричить і не можна зрозуміти що саме. Його очі обшарюють голі стіни, порожню піч і зупиняються на простирадлі, яким вкутані діти. Жилава рука рветься вперед, чужий хапає ту ковдру і Галюня чує: Штепдеке, штепдеке, Steppdecke gib es zuruck! Ковдра спадає і тримається тільки тому, що в неї вчепилася восьмирічна дівчинка. Німець наводить автомат, він не в собі.
Віддай, цурюк, віддай, забирайте пане, — Марія відриває руки дитини від покривала і падає на автомат. В ту ж мить чути автоматну чергу. Тиша. Кулі увійшли в землю, матір встигла вагою свого тіла нахилити зброю вниз. Чужий схопив ковдру, гидливо струсив жінку зі своєї зброї, вилаявся, озирнувся і, не побачивши іншої здобичі, вийшов геть. Марія підняла очі на дітей:
— Живі, ми всі живі!
А зовсім поруч з нею діти побачили сліди від загнаних в підлогу куль.
