Гномик Тимофійко

Якось ввечері, коли сонечко ще не встигло сховатись, Тимошко пішов з мамою по воду до струмочка.

Гномик сьогодні замість того, щоб шукати проворних пуголовків чи спостерігати за метеликами, сидів на камінні і уважно дивився на воду.

— Мамо, а звідки водичка тече?

— Цікаво? Ходімо й дізнаємось, – запропонувала вона.

Гноми пішли по бережку. Матуся знала, що джерельце починається неподалік, з-під горбочка.

Щоб земля водичку не засипала, лісові мешканці витік камінцями обклали.

Тимофійко довго-довго дивився, як з землі водичка дзюркоче.

— А куди вона поспішає? І чого ширша стає? — спитав він, повертаючись додому.

Та мама не встигла нічого розказати, бо над ними вже проливала сльози хмара.

Мама зірвала листок лопуха:

— Чудова парасолька. Побігли додому.

А там вже, коли переодягнулись, матуся, поклавши на стіл пиріжечки з малиною і смачний трав’яний чай з медом, почала розповідати:

— Бачив, хмарка дощем сіяла. Дощик не лише поливає дерева і кущі, а надлишки в землю проникають. Іноді ця вода, що зібралась під землею і стає струмочком, схожим на наш. Він ширшає тому, що то там, то в іншому місці до нього потрапляє ще водичка – менший струмочок, калюжка, яку не висушило сонечко, а вона стекла потічком до джерела, дощик теж допомагає.

— І куди тече? — невгамовному  Тимофійку вже не сиділось.

— Джерельце впадає в річечку, річка у більшу, тоді в море чи й океан.

— А що таке море? І океан?

— Це такі великі водні простори. Набагато більші за озера. Кінця-краю в них не видно. Та й вода у них солона.  Пий чай, поки теплий. Досить на сьогодні питань.

А через півгодини, коли сон здолав малого, плив Тимошко на човнику, спочатку по струмочку, тоді річкою, аж до океану.