Гномик Тимофійко
Якось вранці прокинувся Тимошко швидше за всіх. На небі ще сяяли зірочки, а ріжок місяця здавалось, що зачепився за найвищу сосну.
Малюк, довго не думаючи, побіг до дерева. Він вже давно хотів на місяць зблизька подивитись. Та все інші цікаві справи відволікали.
Добіг, став під сосною і думає, як же на неї вилізти — кігтиків, як у білочки в нього ж немає.
— Точно, білочка! — зрадів гномик і тихенько постукав по корі. Там зверху виднілося дупло, де жили руденькі звірята.
Його подружка Прудка показала носика з домівки:
— Ти чого так рано прокинувся?
— Хочу місяця дістатись. Он він у тебе над головою зачепився. Піднімеш мене? Ну, будь ласка.
Білочка спустилась, посадила товариша на спину і почала підійматись.
Вона добре знала, що місяця Тимофійко не дістане. Але ж він текий впертий. Хай спробує, сам переконається.
Ось і верхівка. Гномик зліз з пухнастої спинки і подивився в небо:
— Ми його злякали і він втік.
— Ні, Тимошко, він звисока на нас дивиться. Знизу здається, що близько, а насправді місяць ніколи не чіпляється за гілки дерев.
— Треба маму про нього розпитати. Вона в мене все знає.
І, коли руденька спустила його на землю, чимдуж кинувся до мами.
Вона якраз готувала сніданок.
— А я думав місяця впіймати. І не вийшло. Чому?
— Бачиш, сонечко зійшло вже. Його ти не хочеш упіймати?
— Воно ж гаряче!
— А ще дуже далеке від нас. Його не дістанеш. Як і місяць. Та й ті зірочки, що світять вночі. Сонце – це наша зірка. Бачиш, яка вона велика. Тому що найближча. Земля і інші планети довкола Сонця крутяться. Цей шлях називають орбітою. А місяць – супутник нашої планети. І крутиться довкола неї. Але теж далеко.
Щоб було зрозуміліше, матуся поклала на серединку тарілки млинець-сонце. А довкола нього малинки-планети. Біля однієї малинки з’явилась чорниця-місяць.
— Матусю, а про інші зірки ти розкажеш?
— Іншого разу, вже сніданок холоне. Їж.
Тимошко глянув на тарілку, але малинка так пахла, що він почав з дальньої “планети”. Пізніше він зробить так само з камінцями, щоб запам’ятати.
