Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці: — Ану, спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ може, десь знайде свою долю. Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала: — Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе. — Добре, мамо, я скоро вернуся. Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже замучився. Сів собі на камінь,...
kazkar
Перші весняні повені підтопили будиночок Борсука, однак Вовченя з радістю дав йому притулок під своїм дахом із березових лозинок. – Ні, тільки не зачиняй кватирку, – благало Вовченя. – Але ж вночі холодно стає, ще застудимося, – здивувався Борсук. – Все одно не зачиняй, будь-ласка, – наполягало Вовченя. – Чому? – Не відступався Борсук. – Мені тут ось що спало на думку… Адже кожного дня із неба падають тисячі зірок, – мрійливо заторохтіло Вовченя, – раптом… одна залетить і до мене. – І що? – Все ще не розумів Борсук....
Одного разу в невеликому містечку, що знаходилось у не більшій країні, яка розташувалась на одному з найменших материків світу, з’явилася нова забава. Жителі міста любили, коли їхню сіру буденність розбавляли яскравими фарбами. Міщани не вміли себе розважити, та й, власне, просто не любили придумувати щось нове – такі собі середньостатистичні споживачі, які сприймали світ через призму чужої праці. Так от, про що я розповідала? Нова забава… Місто було настільки сірим і непримітним, що темні образи людей змішувались із кольором вуличної болотяної осінньої глини, яку вони щодня місили своїми черевиками. Вони...
Вовченя вже давно не бачило Борсука. Тому воно прийшло до його будиночку біля великого пенька і наразі наполегливо гримало у двері. Вовченя думало про те, як же сильно мабуть зрадіє Борсук, побачивши його на порозі. Але вже промайнула ціла хвилина, а двері як і раніше, було зачинено… Вовченя почало стукати гучніше, міркуючи тепер про те, як багато новин можна розповісти Борсуку. Але так проминула ще одна хвилина, а двері, як і раніше, зачинені… Вовченя почало стукати тихіше, поки й зовсім не припинило. Засмутилося, махнуло лапкою та, похнюпившись, почвалало на узлісся....
Сонячний дощ розбудив ліс. Одначе його мешканці сьогодні прокинулись від ніжного, ледь уловимого, наче мрія, квіткового аромату. Закінчивши з яблучно-полуничними пирогами і чаєм у білих фарфорових чашечках у червоний горошок, вони поквапилися на пошуки незвичайних квітів. Ось так, не змовляючись, лісові мешканці зібралися того ранку на галявині перед тендітним килимом із конвалій, зітканим весною за ніч. А поки вони обмінювалися враженнями, з далеких гір зірвалась луна північного вітру, і тисячі білосніжних дзвіночків озвалися тонкими голосами. Але їх пісню ніхто не розчув. Ніхто… … крім тих, чиї серця і без того...
– Зоряний лебідь, прямо над галявиною, – вигукнула Біла Польова Миша, побачивши сузір’я на оксамитовому нічному небі. Маленький Їжачок теж звів погляд, придивився і несміливо додав: – Лебеді… – А де ж другий? – Здивувалася Біла Польова Миша. – Під крильцем, – прошепотів Маленький Їжачок і взяв Білу Польову Мишу за лапку… Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад Оля Гуйван)
Колись давно, коли День і Ніч гуляли на Землі і гралися майже як маленькі діти, ластівки були білими, як хмари у небі. Вони були такі білесенькі, що навіть могли у тих хмарах заховатися, ніби в солодкій ваті. Коли йшов дощ, ластівки куталися у хмарах. Але не у всіх – бо грозові, сірі хмари були дуже холодними, і навіть трохи колючими. Так от, ті білі хмари, які плавають по небу в сонячні дні, та перетворюються то на зайця, то на яблуко, то на квітку – були для ластівок майже як каруселі....
Полетіла якось оса шукати пух, щоб збудувати собі гніздо, і травинкою поранила ніжку. Потекла кров і одна краплинка попала в око горобця, що дрімав у листі. Злякавшись, горобець скрикнув. Почувши цей крик, прокинулась ластівка, полетіла і вдарилась об тамтам. Відгук тамтама розбудив мавпу, яка спала на верхівці дерева. Мавпа з переляку так труснула дерево, що з нього зірвалось кілька зелених плодів. Один з них влучив у голову селянина, який відпочивав під деревом, і той помер. Світ нагадує павутину: досить торкнутись однієї з ниточок, щоб затремтіло все мереживо.
Один хлопець одружився на дівчині заможній, та недбайливій, але пообіцяв, що ніколи її бити не буде. Молода дружина жодної роботи не робила, а тільки й знала що плентатись від хати до хати, плітки розпускати і робити негожі справи. Але чоловік її жодного разу не вдарив. А тільки одного разу вранці, йдучи на роботу, наказав кішці: – Наказую тобі, кішко, поки мене вдома не буде, всі справи в домі зробити. В хаті чисто прибери, обід до полудня звари та веретено пряжі напряди, а коли не зробиш все чин чином, то, як...
