Золотий кінь

Одного разу в невеликому містечку, що знаходилось у не більшій країні, яка розташувалась на одному з найменших материків світу, з’явилася нова забава. Жителі міста любили, коли їхню сіру буденність розбавляли яскравими фарбами. Міщани не вміли себе розважити, та й, власне, просто не любили придумувати щось нове – такі собі середньостатистичні споживачі, які сприймали світ через призму чужої праці. Так от, про що я розповідала? Нова забава…

Місто було настільки сірим і непримітним, що темні образи людей змішувались із кольором вуличної болотяної осінньої глини, яку вони щодня місили своїми черевиками. Вони звикли, що не варто гарно одягатись, ходити в театри, читати книги. Щоденна дорога кожного жителя була спрощена до мінімуму: дім, робота, м’ясна лавка і знову дім. І так щодня.

Але це тривало недовго. Одного будня місто залило яскраве світло, через яке фанфарами лунала гучна класична музика. Це сталося тоді, коли в місцеву браму заїхала розкішна золота карета. Вона була настільки блискуча і прекрасна, що перехожі зупинялись на місці і роззявляли чорні роти від захвату.

Де взялася карета і яке мала призначення, в місті ніхто не знав, головним було те, що кожна людина мріяла в ній проїхатись. Перші декілька днів золота карета, оздоблення якої було зроблене з ніжних і тендітних орнаментів та квітів із чистого золота, просто роз’їжджала вулицями, залишаючи загадковий слід середньовіччя і ще більше бажання прокотитись у ній. Усі балачки тепер зводилися до одного – золотого засобу пересування.

Через декілька днів карета стала покірно припарковуватися у центрі містечка, біля сірого, обгадженого голубами пам’ятника. Таким чином горожани могли детальніше роздивитися, що то за диво. Карета була виготовлена за зразком справжніх середньовічних, але мала набагато кращі і витонченіші оздоблення. Через невеличкі віконечка кабіни було видно бордовий салон, оббитий натуральною гладенькою шкірою, а самі віконечка були акуратно завішені шторами з білосніжного блискучого заморського шовку. Вражав своїм виглядом і кучер карети, який був одягнений у білий фрак, поверх якого було бездоганне бежеве пальто, обшите золотими нитками. Кожен ґудзик пальта виблискував яскравими барвами коштовного каміння в золотій оправі. Кучер мав гордо-струнку поставу і виглядав доволі молодо, років так на тридцять. На пальцях рук, які тримали повід, красувалися масивні золоті перстні. Та головним дивом був кінь, який і перевозив на собі все це добро. Кінь був вичищено білого кольору, з позолоченою вуздечкою і такою ж попоною. Кінь невдоволено тупав дорогими підковами, які, до речі, також були із золотих злитків. А коли тварина зривалась та іржала на всю околицю, було помітно, що навіть зуби в мордяці були вставлені – і теж золоті.

Перший тиждень люди обходили той дивний феномен, навіть місцеві шахраї і злодюги боялися покоситися поглядом на карету, будучи певними, що за цим дивом має стояти хтось ще впливовіший. Зрештою, якогось дня до карети підійшла заможна панна, яка попросила підвезти її до будинку. Кучер галантно запросив її в салон і повіз до місця призначення, залишаючи за собою невимовний шлейф розкоші та багатства. Опісля цього випадку жителі міста усвідомили, що це не просто краса, яка милує око, а й непоганий засіб пересування, тож усе частіше користувалися послугами золотої повозки. Для таких випадків горожани вдягали на себе найдорожче лахміття і замовляли карету, аби просто, навіть без потреби, проїхатися містом. Через два місяці їздити в кареті стало престижно, це стало ознакою благородного тону. Люди віддавали останні гроші, аби напоказ проїхатись у золотій бляшанці.

В один із таких днів, коли популярність невідомого золотого дива все росла і роздувалась, немов повітряна кулька, на одній із вулиць порожню карету зупинив нічим не примітний дідусь. Він болісно тримався за серце і благав, аби кучер швидко відвіз його до місцевої лікарні. Власник «золотого корита» безцеремонно закинув дідугана в салон і неквапливо поїхав у напрямку медичної допомоги. Діставшись до пункту призначення, дідусь виліз із салону і, тримаючись за серце, почимчикував всередину будівлі. Для кучера така дія була неприпустимою, адже він ніколи в житті не провозив «зайців». Молодик швидко кинувся за дідом і почав кричати, аби той заплатив за комфортну і безпечну поїздку.

– Пробачте, шановний, але мені неймовірно пече в грудях. Треба терміново до лікаря. Зачекайте тут, після обстеження я повернусь і ви завезете мене додому, там я заплачу вам стільки, скільки ви скажете. Сперечатись немає сенсу, грошей у мене при собі все одно нема.

– То якого біса ти в лікарню прешся, старило, – завив кучер. Його очі налилися кров’ю, і він схопив чоловіка за барки, – Віддавай, що маєш при собі, ти мене не проведеш!, – крикнув кучер, та так, що краплинки слини покропили обличчя немічного старого. В той же момент водій помітив золоту медаль на костюмі діда.

– То кажеш, нема? То, значить, за дурня мене маєш? – І він міцним ривком зірвав зі скромної тканини костюма золоту круглу пластину.

Тієї ж миті старому стало ще гірше, він впав на землю і, хапаючись за серце, почав задушливо покрикувати: «Віддай, нелюде! Це медаль за відважність! Тобі такої ніколи не мати!..» – і замовк, випроставшись на землі сірим холодним тілом.

Наступного дня все місто гуло від несподіваної новини: «Помер перший захисник міста, який за війни врятував основні скарби церкви та чимало душ, які мали от-от загинути від руки нападника». Та найстрашнішим було те, що вбив його кучер золотої карети, який, відібравши у нього золоту медаль за відвагу, прискорив його серцевий напад.

Ще декілька днів карета порожняком стояла у місці і нікого не підвозила. Весь цей час кучер був відсутній, адже він постав перед судом мудреців, які засудили його вчинок і піддали остракізму з конфіскацією всіх благ.

Жителям міста відверто не подобався вирок, адже вони звикли до розкішного життя, основною частиною якого було проїхатися в кареті. Городянам було абсолютно байдуже до мертвого дідуся, вони сумували за Золотим конем, що так їм полюбився.

За деякий час справні руки владців повіддирали з карети все золото, конфіскація не оминула і власника транспорту, і навіть його коня, якому не просто познімали підкови, а й повидирали кліщами золоті зуби.

Відтоді часу пройшло небагато, але про кучера та його карету поволі почали забувати, адже зараз в місті нова мода – всі їдять заморські устриці і суші. Це тепер новий показник достатку, якого нещодавно навчив якийсь вузькоокий кореєць. І тільки беззубий кінь, як відгук абсурдної істини, все гуляє навколо обгадженого пам’ятника і мріє бодай ще раз пожувати травички, але для того треба ще довго чекати: зуби за місяць не виростуть.