Перші весняні повені підтопили будиночок Борсука, однак Вовченя з радістю дав йому притулок під своїм дахом із березових лозинок. – Ні, тільки не зачиняй кватирку, – благало Вовченя. – Але ж вночі холодно стає, ще застудимося, – здивувався Борсук. – Все одно не зачиняй, будь-ласка, – наполягало Вовченя. – Чому? – Не відступався Борсук. – Мені тут ось що спало на думку… Адже кожного дня із неба падають тисячі зірок, – мрійливо заторохтіло Вовченя, – раптом… одна залетить і до мене. – І що? – Все ще не розумів Борсук....
