Шурхіт олівця по паперу розбудив гумку для стирання. — Художник прокинувся, — подумала вона і розплющила очі. Художник, зодягнутий у білу хламиду, з беретом набакир стояв перед мольбертом. Чіткі і різкі лінії спліталися докупи і вже можна було розгледіти, що з’являється на полотні. Ось в куточку зіщулилась маленька дівчинка. Їй страшно. Набешкетувала. Поруч — розлючена мама. В очах і злість, і розпач: доня знову поламала іграшку, знову щось зіпсувала. А це грошей коштує. А їх катма… Ех, віддати б тебе в інтернат… Гумка здригнулася від раптово навіяного образу. Знову чорний колір, — зітхнула вона....
Жив-був гудзичок. Він був невеличкий і жив у коробці для шиття, де було багато таких, як він, ґудзиків, різних кольорів і форм. А ще там жили нитки, голки та різні замочки та гачечки. В коробці було тісно, і вирішив ґудзик піти. Вискочив з коробки на підлогу та пішов до дверей. От він і надворі. Як тут гарно! Літо, пташки щебечуть, травичка зеленіє та ще й квіти! Вийшов він на дорогу та й пішов. Іде, іде, прийшов до лісу. Тут назустріч зайчик-пострибайчик іде. -Привіт! Ти хто? – запитує зайчик. -Я –...
Тут у котячому раю мені сказали, що у котів є 9 життів. Але, звичайно, не в прямому значення «9 життів», а 9 моральних, духовних перевтілень. На землі я ніколи про це не чув. Тоді я замислився чому вони обійшли мене стороною? Хіба я не такий же кіт, як і всі інші? Я знову почав аналізувати своє життя. А потім зрозумів, що і справді у мене було 9-ть життів. Ви ще не здогадалися які? Я розповім. Закінчення мого першого життя відбулося тоді, коли я покинув Коту і старе місце проживання. Тоді...
Мої маленькі кошенята, що тільки вчора грались зі мною у «піжмурки», росли, ставали дорослішими. Вони вже не так багато часу проводили зі мною та Крістен. Одного дня Сніжок і Пушок вирішили піти своєю дорогою і покинули нас. Продовжувати подорож довелось уже втрьох. Проте Чорнушка зовсім не змінилася. Мені здавалось, що вона залишиться такою ж непосидючою авантюристкою назавжди. Час йшов. Що стосується Крістен і мене — ми постаріли. Я вже не міг так швидко ходити і вискакувати на високі відстані, часто забував, що хотів сказати, і уявляєте, моя шерсть почала сіріти....
Це могло статися ще тоді, коли люди могли чути та розуміти мову звірів і не чинили їм лиха. А звірі не боялися людей, і тому в світі панували суцільні дива. Але, на жаль, (а, може, і на щастя),це сталося в наш час у звичайнісінькому лісі. Отож, одного разу заблукав у лісі Віл. Після тяжкої праці він хотів прогулятися по таємничих лісових стежках і подихати вечірньою прохолодою, але не помітив, як заблукав. «Прикро, дуже прикро. Мабуть, я вже не встигну на вечерю», – подумав він. Але довго віддаватися сумним думкам не...
Одного разу в Казковому лісі сталася незвичайна подія: захотів Вовчик замість Лева Царем звірів стати. Захотіти то він захотів, а от втілити цей намір у життя, не знав. Посидів Вовк, посидів, подумав, подумав і вирішив за порадою до Кабанця податися. Сказано – зроблено. Тож через пів години стояв Вовк перед Кабанцевою оселею, яку кмітливий господар облаштував під корінням дуба. Ще й дзвоника прилаштував, а під ним – табличку: «Дзвонити 2 рази». Вовк на напис не зважив, а щосили загупав лапою по дубу. Аж благенькі двері заторохкотіли: – Гей, Пацик, відчини!...
Ми з моїм братом вирішували куди полетіти далі на пошуки наших родичів. Обравши Білорусію, кожен з нас готувався до перельоту. Геттест відпочивав, а я вирішила підкріпитися перед дорогою. Швидко вишукуючи міцні і здорові дерева, поступово заглиблювалася у густий ліс. Я вже була готова повертатись до Геттеста, коли побачила зграю лелек, що так красиво ключем пливли небом. Вони помітили й мене. Не втративши форму ключа, лелеки приземлились, а потім стали пильно розглядати мене. Я не одразу зрозуміла, що їм потрібно. — Ви щось загубили чи когось шукаєте? Я можу допомогти? —...
Я виглянув у чисте поле поросле травою, а потім скошене людьми. Ну й запах роздався довкола! Так не пахне навіть найсмачніший корм. Я влігся недалеко і став жадібно вдихати солодкий свіжий аромат. Біля мене плюхнулась Чорнушка. — Ммм, а що це так апетитно пахне? — задоволено протягла вона і стала внюхуватись. — Скошена трава. Ароматна чи не так? — Ага. А траву можна їсти? Якщо вона так розкішно пахне, то я можу тільки представити її смак. — сказала Чорнушка і від приємних картинок у голові закрила оченята. Я засміявся. —...
А згодом я відчув на собі щастя батьківства. Крістен народила трьох маленьких кошенят. Спершу я подумав: «От мороки з ними буде! І прийдеться залишитись у якомусь місті, поки дітлахи не повиростають». Але малі кошенята приносили не мішок труднощів, а море радості. Ми гралися усі п’ятеро. Тільки подумати, яка велика у мене сім`я! Двоє кошенят були схожими на Крістен. Біленькі та чистенькі, як сніжок. Ми так і назвали їх: Сніжок і Пушок. А Чорнушка була схожою на мене. Вся чорнюща, як смола, а очі зелені, як сад весною. Ото я радів...
Це сталося під вечір. У сутінковій млі ми з Крістен йшли на Північ. Було прохолодно, але поблизу не знаходилось жодного місця, аби зупинитись та перепочити. Ми вирішили продовжувати нашу дорогу, допоки його не знайдемо. Вийшовши на міжмістове шосе, я змарнів ще більше. Виглядало так, що до найближчого міста дуже далеко. Це розуміла і Крістен, проте вона мовчала, ніби не хотіла мене розчаровувати чи засмучувати. Або не хотіла порушувати тишу. В ній було щось таке потаємне, це відчував і я. Ми далі йшли мовчки. Впевнені у своїй безпеці, ми крокували просто...
