Допитливий цуцик Рудик
Рудик на лузі
Настало літо, і допитливий Рудик більше часу почав проводити надворі. Бігав за сусідськими котами, за воронами та горобцями. А коли опівдні припікало сонечко, лежав у затінку під високим горіхом. Улітку весело, надворі тепло, є де погратися.
Будинок Ганнусиних батьків стоїть на околиці міста, недалечко є луг. І там можна вдосталь побігати. Дівчинка, щоправда, не дозволяла цуцикові самому туди бігати, та Рудик не був би Рудиком, якби когось слухався. Він був дуже допитливим. Дуже.
Якось набридло йому бігати за сусідським котиком Васьком, й зібрався він на луг. Подивився праворуч, ліворуч, як маленька господиня вчила, і швидко побіг з двору.
А на лузі добре. Пташки співають, травичка зеленіє, квіточки квітнуть. Квіточки всілякі, різнобарвні, а як пахнуть! «Понюхати потрібно», — подумав Рудик і свого малесенького носика у квіточку засунув. Там бджілка сиділа, медок збирала. Не очікувала зустріти Рудика і від несподіванки песика за ніс вкусила.
Рудик від болю і переляку не знав, що робити. Запищав і додому побіг. Погано йому, носик розпух, став завбільшки з картоплину.
Прибіг Рудик у двір, скавчить, допомоги просить. Побачив відерко з водою (хтось біля криниці залишив), а в ньому водичка холодна. Цуцикові так захотілося туди носика засунути. Помчав до водички й у відеречко застрибнув. Тепер не тільки носикові добре, а всьому тілу. Відерце перекинулось. Рудик мокрий, але щасливий, краще йому стало.
Та від того дня цуцик сам на луг не ходить, Ганнусю чекає. Не хоче знову зустрітися з бджілкою.
