Годинник на вежі

Звільнення з полону

Серед ув’язнених опинився і батько Тімбора. За те, що не втримався і привселюдно обізвав Карпарона лякливим щуром, який боїться висунутися з нори.

Ще не встиг Бардес перевести подих, як самозванець зупинив час і посадив його за грати.

Хлопчика це так засмутило, що в нього зник апетит. Цілими днями він сидів удома й невесело дивився у вікно.

Але на п’ятий день після ув’язнення Бардеса до Тімбора прийшов дідусь, який був найстаршим жителем міста.

– Я знаю, що ти хоробрий хлопчик, – сказав повагом він, – і дуже сумуєш за батьком. Чи не хотів би ти врятувати його, а разом з ним і інших полонених?

Очі Тімбора спалахнули радісним вогнем:

– Якби я тільки зміг!..

– Зможеш, – запевнив дідусь. – Я для цього сюди і прийшов.

Він примостився на стільці коло столу й почав розповідати:

– Багато років тому, коли ще мій дід був маленьким хлопчиком, копаючи яму, люди наштовхнулися на підземний хід, що вів у вежу. Ним ніколи не користувалися, і тому швидко про нього забули.

Мій же дід випадково згадав про нього і якось показав мені. Тепер цей хід нам знадобиться. Я, звісно міг довіритися комусь із дорослих, але, поки він добиратиметься тим ходом до вежі, Карпарон помітить відсутність одного працівника. Тебе ж ніхто не шукатиме. Якщо, звичайно, ти за це діло візьмешся.

– Я, згоден! – вигукнув Тімбор. – Тільки покажіть, де починається той підземний хід.

Не поспішай, – зупинив його старенький. – Спочатку треба підготуватися. Візьми із собою трохи хліба й води, невелику лопатку про всяк випадок, а також ліхтарик, щоб бачити куди йдеш.

Тімбор швидко зібрався і разом з дідусем вийшли з дому.

Міські ворота швидко зникли за деревами, коли дідусь зупинився біля густого розлогого куща калини. Розсунувши гілля, Тімбор ледь розрізнив порослий травою отвір, що стрімко збігав униз.

– Ось тут починається підземний хід, який приведе тебе до полонених, – мовив дідусь. – Із розповіді мого діда я знаю, що з підвалу, де вони сидять, є вихід у вежу. Якщо вам вдасться знайти його, то Карпарона вже нічого не врятує.

Cтарий побажав хлопчикові успіху і допоміг спуститися в яму.

Опинившись під землею в повній темряві, Тімбор увімкнув ліхтарик і рушив уперед. Спочатку він йшов на повний зріст. Але в деяких земля за багато років сильно просіла, і йому довелося згинатися. Одного разу він мусив навіть повзти – так низько опустився грунт.

Найменший обвал негайно розчавив би хлопчика мов пір’їнку. Не раз і не два Тімбор хотів повернутися. Але, перемагаючи страх, він уперто просувався вперед.

Тімбор не знав скільки часу вже знаходиться під землею. Від утоми в нього боліли руки і ноги. Хлопчик двічі зупинявся, аби відпочити й поїсти.

І раптом наштовнувся на глуху стіну. Це було зовсім не схоже на обвал. Значить він прийшов, і страшний підвал годинникової вежі зовсім поряд.

Тімбор почав копати. Земля була важка і тверда, мов камінь. Йому вже здавалося, що стіні не буде кінця. Але ось лопата провалилася в порожнечу. Хлопчик побачив полонених і серед них – свого батька.

Всі разом вони розширили прохід і кинулися обнімати й цілувати сміливця. Тімбор з гордістю приймав вітання, а тоді сказав:

– Тут повинен бути вхід у вежу. Треба знайти його. Тоді ми зможемо захопити Карпарона. Але діяти треба напевне, бо самозванець у будь – яку мить може зупинити час.

Полонені взялися обережно простукувати стіни і стелю й нарешті в найдальшому кутку, під тонким шаром землі, знайшли невеликий лаз, що вів на перший поверх вежі. Бардес спробував обережно відчинити люк, яким був закритий той лаз, але в нього нічого не вийшло.

– Ні, – мовив він. – На жаль, хід зачинено. А ризикувати, ломаючи люк, ми не можемо.

Інші полонені погодилися з цим.

Вони не знали, як близько від них була перемога. Люк не був зачинений, як гадав Бардес. Просто в той момент, коли він намагався підняти кришку, зверху на ній стояв Карпарон, що якраз прогулювався по вежі. Він нічого не помітив, оскільки люк був майстерно замаскований під підлогу. І якби полонені зробили ще одну спробу трохи пізніше, коли самозваний король пішов далі, то обов’язково захопили б його зненацька.

Та цього не сталося, і замаскувавши всі сліди своєї втечі, вони рушили підземним ходом на волю.