Годинник на вежі

Таємниця чарівного годинника

Минув тиждень. Трампорійці дали притулок знайденому чоловікові і трохи навчили його говорити по-своєму.

Карпарон (так звали пришельця) розповів їм про свої пригоди. Сказав, що далеко на заході є багато інших міст, що якось він пішов по гриби і заблукав у лісі, де прожив до зустрічі з Бардесом та Тімбором двадцять три дні. Послухати цю розповідь зібралися майже всі городяни. Прийшли і Бардес з Тімбором. Хлопчик, треба сказати, ще з першої зустрічі відчув недовіру до Карпарона. Тому слухав особливо уважно, стежив за кожним рухом пришельця.

Тімбор помітив, що, коли Карпарон говорив про гриби, його голос звучав невпевнено. Так, ніби цю історію він вигадав.

Про свої підозри хлопчик нікому не розповів. Бо ж не мав жодного доказу нечесності знайденого чоловіка.

Минав час. Карпарон одужав і попросився на роботу. Правда, трампорійці були здивовані, що він завжди обирав собі найлегші завдання. Але списали усе на його слабке здоров’я після довгих блукань у лісі.

Насправді ж Карпарон одразу збагнув, що потрапив до щирих, довірливих  і працелюбних людей, яких можна обдурити. Щоб увійти в довіру, він і пішов на роботу. Проте аж дуже багато працювати не збирався.

З часом Карпарон помітив, що ніхто не любить чергувати в годинниковій вежі. Веселим та жвавим городянам ця нудна робота була не до вподоби.

Зате Карпарону вона припала до душі.Сидиш собі цілий день, відпочиваєш, дивишся у вікно…

І на загальному сході жителів він узяв слово.

-Дорогі друзі, – мовив із солодкою посмішкою, – я щиро вдячний за вашу доброту і піклування. Моє єдине бажання тепер – служити місту. Я трохи розбираюся в годинниках, і міг би чергувати замість вас на вежі. Якщо, звичайно, на це буде загальна згода.

Ніхто не здивувався такій пропозиції, нікого вона не насторожила. Всі вже були готові погодитися. Але раптом наперед вибіг Тімбор:

– Не вірте йому! – вигукнув. – Карпарон нечесна людина.

Люди здивовано перезирнулися.

– Чому ти так вважаєш? – запитав у хлопчика старенький дідусь, який надавав слово на зборах. – Поясни будь-ласка.

– Я… Я не знаю… Я так думаю…

– Не будьмо суворими до дитини, – одразу взяв себе в руки хитрий прибулець. – Можливо, Тімбор просто перехвилювався.

Присоромлений, хлопчик сховався в юрбі, а Карпарона призначили постійним черговим на вежі.

Наступного ранку йому віддали всі ключі і провели в найсвятіше для городян місце – в кімнату з годинниковим механізмом. Той самий дідусь пояснив Карпарону обов’язки чергового і на останку підійшов до якогось незрозумілого пристрою. Стрілка його вказувала на одиничку, обабіч якої світились цифри нуль і сто.

– А до цього ящичка доторкатися не можна, – сказав старий. – Ніхто не знає для чого він, але з поколінням в покоління ми дотримуємось правила – не чіпати його.

– Я свято шануватиму ваші закони і звичаї, – врочисто заявив Карпарон, – вам не доведеться на мене нарікати.

І він почав чергування. Оскільки ж роботи коло годинника майже не було, новий годинникар здебільшого байдикував.

Прогулюючись вежею чи відпочиваючи в кріслі, Карпарон все частіше дивився на годинник. В чому його чарівна сила, про яку всі говорять? Чому заборонено доторкатися до того приладу з нулем, одиничкою і числом сто? Що все це означає?

На десятий день чергування він надумав порушити заборону. Все одно про це ніхто не довідається, подумав собі.

Отож – Карпарон підійшов до прилада, взявся за перемикач і повернув його вліво. Щось клацнуло, стрілка перескочила на нуль, але довкола нічого не змінилося. Годинник як і раніше відраховував секунду за секундою.

Карпарон вже хотів повернути перемикач назад. І якби він так зробив, то далі нічого б не сталося. Але тут він подивився у вікно.

І що ж побачив?.. Всі мешканці міста знерухоміли, завмерли в тих позах, в яких були у момент перемикання невідомого приладу.