Як ми дресирували Мурчика

– У нас ще котлети є! – раптом згадав я. – Він ще в нас пострибає!
– Ні, треба навчити його чомусь новому, – сказав Юрко, – мені ці стрибки набридли!
– Прикидатися мертвим?
– Точно! – погодився Юрко.

Мурчик не хотів прикидатися мертвим. Він дряпався, нявчав і відмовлявся лежати на підлозі. Тільки, коли отримав котлету, трохи заспокоївся. Почав облизуватися.

Потім він потроху звик, що якщо трохи полежить на підлозі, то отримає котлету, і тому не дуже опирався. Після четвертої котлети Мурчик чомусь гикнув і закрив очі.
– Що це з ним? – перелякався Юрко.
– Наївся! – відповів я, дивлячись на щасливого Мурчика.
– От лихо, – сказав Юрко, – і що нам тепер з ним робити?
– Чекати, коли він знов зголодніє, – пояснив я.
– І коли ж це буде?
– Завтра. А, може, і післязавтра. Стільки він ще ніколи не їв.

Юрко трохи похнюпився. Без Мурчика стало нудно. Та ми недовго сумували, і побігли собі на двір грати у футбол.

А Мурчик ще два дні так і пролежав. І чого ото було так наїдатися?