Як ми дресирували Мурчика

– Я придумав! – закричав Юрко. – Що у вас дома є такого смачнючого?
– Тато печива вчора купив з кокосовою крихтою, – відповів я, – а що?
– Не підходить! – відмахнувся Юрко і сам побіг на кухню до холодильника. – О, варена ковбаса! Це добре!

Він схопив палку вареної ковбаси і став розмахувати нею перед носом Мурчика, наче якоюсь шпагою.

Мурчик аж застрибав від щастя, побачивши ковбасу.
– О, як смачна ковбаса! – кричав Юрко. – Еге ж, Костику?
– Так! – підхопив я. – Смачна-пресмачна! Ням-ням!

І ми з Юрком почали стрибати з цією ковбасою по всій квартирі. Мурчик, як навіжений, бігав за нами.

Потім нам набридло стрибати, і Юрко притягнув з кухні табуретку. На табуретку він поклав шматочок вареної ковбаси, показавши її Мурчикові, і голосно сказав:
– Стрибай!

І Мурчик стрибнув! Злопав за мить ковбасу і став просити ще.

Юрко ще двічі наказував йому стрибати і давав за це ковбаси. Але в третій раз Юрко не поклав на табуретку ковбаси, і Мурчик це помітив.
– Стрибай! – наказав Юрко.

Мурчик дуже здивувався. Навіщо стрибати, якщо немає ковбаси?
– Стрибай, Мурчику, – попросив я.

Та Мурчик не захотів стрибати, доки не побачив, що Юрко поклав на табуретку ковбасу.

Так повторювалося кілька разів, поки не закінчилась ковбаса. От невдача!