Як ми дресирували Мурчика

Я давно вже мріяв про собаку. Про такого собі величезного дога або німецьку вівчарку, як у Юрка. Думав, як дресируватиму її, і вона вмітиме все на світі. Гавкати по команді чи танцювати.

А от моя мама собак не дуже любила, хоч якби я її не вмовляв. І одного разу несподівано для всіх вона принесла додому кошенятко. Воно мені не дуже сподобалося –худе, маленьке і кволе. Зовсім нічого не розуміє і тільки їсти просить! Що з нього виросте?

Та за кошеня вступились мама з Оксанкою, моєю молодшою сестрою. Ото тобі жінки! І тато, забувши про чоловічу солідарність, теж їх підтримав. Довелося його залишити!

Назвали ми кошеня Мурчиком, і зажили усі разом.

Спочатку Мурчик усього лякався, нявчав і ховався від усіх. А потім звик потихеньку і почав бешкетувати. Я й не думав, що він такий веселий!

Мурчик дуже любив стрибати на підвіконня, скидати звідти всі мамині горщики з квітами, потім дертися по шторі до самісінької стелі, а звідти стрибати на шафу, і дивитись, як мама все прибирає і лається.

Кумедний то він кумедний, але ж не собака! І чому котів взагалі можна навчити?

Якось забіг до мене Юрко, і стали ми з ним радитись стосовно Мурчика.
– Навчимо його нявчати по команді! – сказав Юрко. – Мурчик, голос!

Та Мурчик тільки кліпав своїми оченятами і нічогісінько не розумів.
– Мурчик, дай лапу! Мурчик, апорт! Мурчик, фас! – не вгамовувався Юрко.
– Мурчик – кіт! – засміялась Оксанка. – Нічого у вас не вийде!

Стали ми гадати, чому ж такому простому можна навчити Мурчика. В мене аж мозок ледь не закипів від такої кількості думок.