Пригоди Яринки та Левка. «Весняний гість»

Настав ранок. На дворі почали жваво цвірінькати птахи. Легкий вітерець гойдав дерева у саду. Сонце повільно підіймалося над селом, торкаючись верхівок дерев та старенької хатинки. Теплі сонячні промінці зазирнули до кімнати. Вони весело побігли по стіні та розбудили бабусю Олиту. Вона прокинулася у чудовому настрої, адже до неї приїхали її любі онуки — Ярина та Левко. Причепурившись, бабуся поспішила на кухню, щоб приготувати малечі сніданок — їхню улюблену страву.

Поки бабуся смажила млинці, дітлахи ще спали у своїх ліжечках, вкриті ніжними, мов пір’їнками, ковдрами. А прокинулися вони, коли кімнату наповнив аромат рум’яних млинців з ваніллю, политих медом, який поєднувався з ароматом парного молочка. Сон ще тримав їх, але коли аромат став більш насиченим, діток пробудило миле буркотіння у їх животиках.

— Яриночко, прокидайся! — промовив Левко.

— Бабуся смажить млинці!

— Мої улюблені! — вигукнула дівчинка.

Ще сонні, але щасливі, вони поспішили на кухню, щоб якнайшвидше поласувати смачненьким сніданком.

Спостерігаючи за тим, як онуки смакують млинцями, бабуся запитала:

— Ну що, любі мої, які у вас сьогодні плани?

— Ми йдемо гуляти, — сказала Ярина.

— Ми хочемо подивитися, що нового у селі, — відповів Левко.

Тоді бабуся сказала:

— Добре, головне далеко не забігайте, будьте обережними.

Поснідавши, діти, повні енергії, вибігли на двір. Вони ще навіть не знають, яка пригода на них чекає…

Бігли вони весело, переганяючи один одного. Сонячне проміння грало у їхньому волоссі. Дітки сміялися, стрибали, кружляли й так захопилися грою, що не помітили, як опинилися посеред широкого поля. Трави м’яко колихалися від вітру, а неподалік дзвенів спів жайворонків. Аж раптом Ярина побачила щось у небі, і це змусило її зупинитися.

— Братику, дивись! — вигукнула вона до Левка.

— Що це таке? — прошепотів хлопчик не зводячи очей з того, що відбувається у небі.

Просто над ними, кружляв птах. У нього були такі величезні крила, як у літака. Коли птах спустився на землю, він почав повільно підходити до дітей. Ярина та Левко були шоковані.

— Які довгі у нього ноги! — вигукнула дівчинка.

А ще більше їх вразив довгий дзьоб! На мить здалося що птах хоче їх з’їсти. Діти завмерли, очі їх округлилися від подиву. Вони дуже злякалися і що духу побігли назад до будинку бабусі. Так бігли, що ледь могли дихати.

Опинившись вдома, Яринка та Левко почали свою розповідь про те, що ж з ними трапилося.

Бабуся Олита вислухала своїх любих онуків, посміхнулася та почала їх заспокоювати:

— Не бійтеся, любі дітки. Це був лелека. Він зовсім не страшний. Це добрий птах. Присядьте
зручніше, я вам розповім про нього.

І почала бабуся свою розповідь. Дітки вмостилися біля бабусі та зацікавлено її слухали.

— Лелека — символ щастя, добра та родинного тепла. У народі кажуть, що якщо лелека звив гніздо біля твого дому, це значить, що у цьому домі пануватиме мир та злагода. Свої гнізда вони влаштовують на дахах будинків, стовпах або деревах. Щовесни, ці птахи повертаються до своїх гніздечок, облаштовують їх, знаходять собі пару, створюють сім’ю. Лелеки вважаються символом вірності, адже пару вони обирають собі раз на все життя. У своєму гніздечку висиджують пташенят, годують їх, вчать літати, аби восени вони усією родиною могли полетіти у теплі краї.

— А чому вони відлітають, а не залишаються тут зимувати? — збентежено запитав Левко.

— Восени, коли стає холодно, лелеки змушені залишати свої гнізда. У теплих краях вони чекають весни, адже тут, у нас, узимку їм нічим харчуватися.

— А що вони їдять? — запитала онучка.

— Лелеки харчуються жабами, рибами, комахами, мишами та навіть зміями. Коли ці птахи повертаються в Україну, люди завжди цьому радіють, адже це означає, що зима закінчилася і прийшла чудова весняна пора. Лелеки — вісники весни. Є повір’я: якщо ти побачив першого лелеку у небі — це на щастя.

Діти так захопилися бабусиною розповіддю, що вже не могли дочекатися ранку, аби якнайшвидше побігти до поля та розгледіти цього чудового птаха.

Настав ранок. Ярина та Левко хутко зібралися та й побігли на пошуки весняного гостя. Знайшовши лелеку на тому ж місці, де вони вчора його вперше побачили, діти звернулися до нього:

— Лелеко, лелеко, прилітай до нашого двору!

— Біля бабусиної хатинки є дерев’яний стовп, на ньому можна побудувати гніздо, — з надією промовив хлопчик.

Лелека нахилив голову, ніби дослухався до дітей, а потім розправив свої величезні крила та й злетів у небо. Братик та сестричка чекали, що птах полетить слідом за ними, але він відлітав усе далі й далі, та й зник за обрієм. У траві, де щойно вони спостерігали за лелекою, діти знайшли пір’їнку та й узяли її із собою.

Трохи сумні діти повернулися додому. Бабуся запитала: — Хто так засмутив моїх любих онуків? Дітлахи розповіли, що лелека не прилетів до них у двір, щоб оселитися. Та показали свою знахідку, пір’їнку лелеки. — Це на щастя! — промовила бабця.

Минув час. Яринка та Левко знову приїхали в гості до бабусі Олити. Підійшовши до її подвір’я, вони завмерли від захоплення.

Прямісінько біля бабусиної хатини, на дерев’яному стовпі, вони побачили величезне гніздо. У ньому стояв лелека.

— Це він! Він повернувся! — радісно вигукнув Левко.

— Так, це наш лелека! — додала Яринка.

Бабуся лагідно посміхнулася, погладила дітей по голівці й промовила:

— Так, дітки, це ваш лелека. Він тепер живе тут.

Бабуся розмірковувала про те що, можливо, це зовсім інший лелека, який випадково знайшов тут гарне місце для свого гнізда. Але, дивлячись на їхні щасливі обличчя, вона замислилася: а хіба важливо, той це лелека, чи інший? Головне, що діти щасливі, а віра в дива робить дитинство особливим.

Відтепер, щовесни, коли діти приїжджають у гості до бабусі, вони завжди прибігають до гнізда лелеки та вітаються із цим чудовим птахом та його родиною. Це стало їхньою традицією.