Наталія Клевцова

Березень 1942. Марія в нетопленій хаті змерзла вщент, війна дмухає холодом в обличчя. Що про себе казати: село Розовка, чоловік на фронті, а вдома п’ятеро дітей. Новини приходять не кожного дня, все більш чутки про те, що німці пішли в наступ. Тоненька жінка обходить хату, молиться в закутку, на місці де раніше стояла ікона. Забрали. Але вона стоїть і молиться, пересохлі губи промовляють молитву тихо-тихо, щоб не розбудити малих. — Мамо, пити, — Галюня таки  почула. Їй вісім, але на вигляд не скажеш, вона спускає ноги до підлоги та підіймає,...

— Ку-ку, ку-ку, — кликав самку самець. По лісу розносились пташині заклики. — Кли-кли, кли-кли, — відповідала згодою вона на його кування. Але не хотіла мати з ним спільне гніздо, діточок. Їх переспіви було чути на великій лісовій галявині. На тій самій галявині, де сім’я Співунко зібралась у другу неділю травня. В цей день відзначається Міжнародний день Матері. Прислухались. Діти почали рахувати кількість тих самих “ку-ку”. Батько дивився вгору, хотів угледіти птахів, щоб показати дітям. Мама відвернулась. — Мамо, а ти чого не рахуєш? — Думаю-розмірковую про те, що непроста...

Одного чудового дня Катруся з дідусем подорожували за місто, до родичів. Сонячно. Автомобіль  їхав повільно, дідусь показував широкі безкраї поля нашої Батьківщини. — Внуця, серце співає, — звернувся дід до Катрусі. Дівчинка посміхнулась, навкруги зеленіли поля, які оговтались після суворої зими, а тепер наче грали в гру, росли наввипередки. Хто швидше зростатиме, випередить інших і дотягнеться до сонця? Наче можливо дістатися так легко гарячого Світила. Весняно-весело стає десь всередині, настрій у мандрівників такий чудовий! А потім проїхали далі, побачили Червоне Поле. І дідусь зупинився, наче побачив червоне світло світлофора. Маки,...

В лісі тривав урок дядечки Равлика, який розповідав історію свого роду малечі. — Колись нас знайшли під кущем винограду, коли ми куштували його ніжне листя. Це було в Бургундії близько трьохсот років тому, а ми й до сьогодні звемося виноградними равликами. Розповідь була такою захопливою, що малеча з усіх боків обступила свого вчителя, молюска класу черевоногих. Вони й не помітили, як на одного стало більше, то зупинилась біля них гусінь. Це підповз Бражник, який працював критиком і всім мешканцям зеленої галявини робив зауваження. — Тож у вас “французьке коріння”, —...

Золоте чи навіть яскраво-золотаве сонце ховається за небосхилом. Зоряна стоїть біля вікна кожного вечора і спостерігає за ним. Їй п’ять рочків, майже доросла. — Кажуть, що діти будуть ходити до школи з п’яти років за новими правилами, — за маминим голосом чується погано приховане незадоволення. Вона жаліється тітці Марічці, що дитина ще «не готова». — Готова чи не готова, вона ж тобі не пиріжок, — чує Зоряна тітку і тихенько посміхається в кулачок. П’ятирічка трохи боїться рідну маму, особливо коли та приводить своїх друзів Микитенки і сидить з ними на...

Оголосили Локдаун, в січні учні знаходились вдома. Жора вмостився на комп’ютерному стільці й дивився «стрічку новин  в телефоні». А потім втомився хребет, тому що він сидів в позі черв’яка, тож підліток заліз під теплу ковдру на дивані й пролежав увесь день. — Так весь Локдаун пролежиш, — ввечері зробив йому зауваження дідусь Веніамін. — А що такого, наші всі зараз онлайн і пишуть, і фотки свої в групу класу кидають, а там вони на диванах. — Хм, — тільки й вимовив дідусь. Наступного дня задзвонив будильник о дев’ятій. — Підйом,...

— Ви зовсім «чипсанулись» досить там стояти, йдіть обідати, — крикнула мама з вікна. Максим і Мирон, близнюки другого класу, відгукнулись та помахали їй, бо їх роти були надто зайняті. Вони повернулись зі школи, а тепер стояли у рідному дворі серед п’ятиповерхових будинків і хрумали крабові чипси. — Думаю, справжній краб і не здогадувався, що його величезний портрет прикрашає обгортку пачки з цим малокорисним продуктом, — сказала бабуся. — Звісно, знаємо ми, що тут спеції. А від краба тільки ароматизатор, ну що ти хочеш, бабцю, за сімнадцять гривень? — дорослим...

Дружив жираф із зеброю. Ну як дружив, непогано було разом посміятися над кумедною ситуацією, похрумкати смаколиками, погуляти на свіжому повітрі. А одного ранку постукав жираф до зебри й з порогу запропонував: — Фестиваль краси сьогодні, головний приз отримає той, хто має найкращий розпис  шкіри. Гоу зі мною? Гоу — це він замість «ходімо» казав, за це його і звали : жираф Гоу. Зебра була ще тою фіфою, слідкувала за модними тенденціями, була завжди в тренді й звали її — Ренді. Ясно кожному, що такий вихід вона нізащо не пропустить. Тож...

Справа була восени. Висаджені весною дерева відчували подих холодного вітру, зранку морозець тихенько торкався алеї молодих дерев серед яких був і Гінкго Білоба. Він був чужинцем, єдиним представником між папоротями та хвойними. Унікальний, бо представляє один вид, один рід і одну родину. А друзів не мав. Сусідні дерева тільки роздивлялись на нього і щось нашіптували одне одному, скидаючи своє листя. А Білоба нічого не скидав, чекав, а одного ранку дерева прокинулись і побачили, що він віддав свої листя усі одразу, стояв у купі опалого листя, хитав гілками дерев в такт...

Тарас відверто сумував, сидячи за п’ятою партою. І головне — сам туди напросився, бо не хотів знов почути: — Товстун, пригнись, не видно за тобою. Або оце: — Жиртрест, головний жиропас. Смуток клубком сидів десь всередині й тільки щільно зімкнені кулаки видавали напруження. Він тримався з останніх сил, чекав на літні канікули, щоб попрощатись з сьомим “Г” і перевестись в іншу школу. Задзвонив дзвоник. Перерва. Наступним уроком мала бути фізика, його улюблений предмет. — Ти не підеш на перерву? — до Тараса підійшла Тетянка з якою він раніше сидів на...