Лідія Ракова

Був гарний сонячний ранок. Бабуня Розалія бігала терасою з великим кавником, частуючи свого семирічного онука Любомира гарячим шоколадом та пухкенькими марципанами. Дуже любила хлопця і всіляко доходжала його примхам.  — Така мене досада взяла! Цілу ніч не спала, — замість ранкового привітання, залементувала через паркан бабуня Клариса. — Погляньте, що ваш Любомирчик накоїв з моїми улюбленими гладіолусами — усі квітконоси поламав. І чим я буду тепер на базарі торгувати? А ви, люба сусідонько, усе панькаєтеся з цим малим бешкетником! — То не я! — викрикнув Любко. — Це неслухняний пес...

Шестирічного Макара, онука бабці Алевтини, знав кожен на селі. Навіть коти та собаки. Кури та качки. Бо за вдачею хлопчик був ще той бешкетник. Винахідливий, говіркий і безстрашний. Що не день – то нові витівки. То молоденьке деревце ненароком зламає, то на городі недозрілі гарбузи палицею потовче, то сусідських каченят на ставок зажене. Мовляв, плавати їх навчає. Отаке неслухняне було дитя. Але бабця не карала його за те. Як-не-як, єдиний онук. Та й гостював хлопчик у бабці лише влітку. Проте накапостить за цілий рік. І як не повчала бабуся Алевтина ...