Добрі вчинки запалюють зірки

Був гарний сонячний ранок. Бабуня Розалія бігала терасою з великим кавником, частуючи свого семирічного онука Любомира гарячим шоколадом та пухкенькими марципанами. Дуже любила хлопця і всіляко доходжала його примхам. 

— Така мене досада взяла! Цілу ніч не спала, — замість ранкового привітання, залементувала через паркан бабуня Клариса. — Погляньте, що ваш Любомирчик накоїв з моїми улюбленими гладіолусами — усі квітконоси поламав. І чим я буду тепер на базарі торгувати? А ви, люба сусідонько, усе панькаєтеся з цим малим бешкетником!

— То не я! — викрикнув Любко. — Це неслухняний пес Волай. Бджілка на квітку сіла, от він і погнався за нею, а я — за ним. Та натомість розлючена бджола кинулася на мене і силкувалась ужалити. А я, знаєте, бабуні, як уколів боюся, та й узагалі маю страшенну алергію на укуси комах. Тільки тим і врятувався, що вчасно встиг утекти. Ото була б оказія, якби моє тіло вкрилося величезними пухирцями і я цілісіньке літо провів би на лікарняному ліжку. 

І Любомир зайшовся голосним плачем. Власне, то був не плач, він уже кілька років по-справжньому не плакав, та й узагалі нічого не боявся, але знав, що досить йому скривитися і заскиглити, як бабуня зробить усе, що йому заманеться. 

Бабуня Розалія лагідно та дещо занепокоєно приголубила Любчика до себе, адже їй повсякчас доводилось вислуховувати від розлючених сусідів скарги, докори, прохання-вмовляння хоч як-небудь втихомирити свого онука-бешкетника, коли той щоліта навідувався до бабуні в село. Більшість із них гадало, що хлопця все ще можна виправити добрячою різкою,  тоді як меншість — змирилася та навчилася не зважати на дитячі пустощі. 

— Мушу йти. Товариство чекає! — зненацька вигукнув хлопчик, показуючи в бік вулиці на кількох хлопчаків десь такого віку, як він. 

— Знову якоїсь біди накоять! — занепокоїлась пані Клариса, і пошкутильгала до своєї господи замикати садову хвіртку.

— Будь обережний, — застерегла бабуня Розалія свого онука. 

Та бути обережним наскільки це можливо в сільській місцевості, Любомиру аж ніяк не вдавалося. Кожного дня — якась нова пригода. То черевика загубив, коли хотів зміряти глибину річки біля берега, то коліна зчесав, гепнувшись з велосипеда, то сусідці вікно розбив, граючись у футбол. Не боявся малий нікого і нічого – ні здоровенних жуків, ні страшних вовків, ні темряви, ні грози, ні висоти… Тому і потрапляв щоразу у якусь халепу. Та коли маєш друзів, що бешкетують разом із тобою, то це неабияка втіха.  

Гарна сонячна днина аж ніяк не віщувала неладних подій, коли раптом один із сусідів заголосив ледь не на все село: 

— Яке нахабство! Малі шмаркачі найбільшого кавуна на городі поцупили! 

Ніхто б і не помітив хлопчаків, якби вони не почали біситися на фермерській садибі, від чого юрбі довелося тікати хто куди. 

— Ну й писок у того пана, сам на одутлого кавуна схожий, — хіхікав Любко, а потім всі дружно регочучи, смакували украденим плодом у буйній траві. 

Діти так наїлися, що навіть не мали сили поворухнутись і тільки мовчки грілися на сонці. Проте перепочити їм так і не вдалося — у всіх по черзі почали боліти животи. 

— Щось мені недобре, — першим заходився вихилятися на всі боки Любко і решта теж застогнала.

Дома хлопчаки отримали новий клопіт — сварки, і сльози через свої дитячі авантюри. 

…Була вже майже північ, коли Любомирчик вирішив підійти до прочиненого вікна. Свіже нічне повітря приємно холодило після кількагодинної лихоманки. 

— Бабуню, дивись зірка падає! — верескнув хлопчик. — І летить прямісінько до нас!

— Загадай бажання і хутенько вкладайся до ліжечка, — защебетала з іншої кімнати бабуня Розалія.  

Та Любасика осяяла інша багатонадійна ідея.

— Треба обов’язково віднайти той шматок золота, і він — багатій, — гарячково подумав хлопчик, бо був майже впевнений, що зірка впала неподалік їхнього озера.

На другий день Любомир прокинувся о п’ятій і вже не міг заснути від хвилювання. 

— А що, як його зірку хтось поцупить перший?! — роздратувався. — Треба хутчіше вирушати на пошуки! 

Не гаючи ані хвилини, Любко натягнув комбінезон і чкурнув надвір. Село, здавалося, ще мирно й спокійно дрімало в недільному присмерку.

— Гуляти, Волай! — Любко спустив собаку з повідка і обоє радісно помчали схилом до озера.

На другому березі блиснули фари чийогось автомобіля і хлопчик наказав псові шукати біля озера щось подібне — небесний кругляк, схожий на електричний ліхтарик 

Волай бігав довкола, обнюхуючи коріння дерев та прогалини між камінням, але чогось блискучого так і не міг знайти. Та коли пес запримітив великого павука в гущавині очерету — то мав уже іншу неприємну забавку. На лункий гавкіт пса, який заплутався в липкому павутинні, прибігла бабуня Розалія.

— Ось ви де! — скрикнула старенька, підбігши до хлопчика. — Ох, Любчику, як ти мене налякав. Чому втік із дому без попередження?

— Зірку шукаю, яка вночі тут упала — видихнув хлопчик. — Бабуню, ти мусиш мені теж допомогти. Тільки-но уяви, як ми розбагатіємо, коли знайдемо той шматок космічного золота. 

Бабуся лише з посмішкою охнула, бо не знала, що й відповісти на примхи маленького мрійника. Спочатку старенька й гадки не мала, як зв’язно та розумно діяти, та зрештою вирішила підіграти оптимістичному настрою онука, і почала придивлятися навкруги. А коли випадково натрапила на незвиклий уламок пляжної гальки, то рішення стало таке просте й очевидне, що вона не розуміла, чому відразу про це не подумала. 

— Поглянь-но, Любасику, чи не ось це ти шукаєш? — запила бабуня, простягнувши до сонця невеличкий чорний камінець з отвором посередині.

Коли щось лише відкинуло тінь просто над головою хлопчика, він неабияк здивувався. І замість того аби запишатися й зрадіти, хлопчик відчув, що сталася жахлива помилка.

— Ніяка це не зірка! — зажурено пхикнув Любко. — Зірка повинна яскраво блищати, а це звичайнісінький запилюжений дірявий камінець!

— Любчику, не треба бути генієм, щоб здогадатися, чому вона згасла, — і бабуся почала пояснювати явища, які буцімто природа ретельно приховує. — Коли вона висіла на небі, ось на цій дірочці, то відповідно і сяяла святим вогнем, а впавши на землю — враз закам’яніла без Божого тепла… Але цю зірку ще можна оживити і вона знову стане світилом. Ось візьми, вона ще тепла. 

Бабуня Розалія з обережністю простягнула онукові знахідку. 

— Що треба зробити аби запалити її знову? — у Любчика заблищали очі, адже йому забажалося нових пригод. 

— Робити добрі справи та допомагати навколишнім, — наголосила бабуся. — Бо тепер ти під Божою опікою, і мусиш відновити святий вогонь любові та милосердя, адже зірка живиться тільки з тієї благодаті. 

За порадою бабуні, хлопчик власноруч зробив собі амулет із того каменю, і весь час носив його на шиї, аби ніколи не забувати про свою велику місію. Кожного дня Любомир з усіх сил старався бути чесним, чемним та слухняним.  

— Не дитина, а золото! — лунало звідусіль, де тільки з’являвся хлопчик.  

Ось так малий бешкетник Любко перетворився на сільську зірку, якого дорослі завжди ставили в приклад іншим дітям, бо своїми добрими вчинками хлопчик запалював іскорки радості в очах малих і старих та викликав усмішки на їхніх обличчях, адже щастя — то і є Божа благодать!