Як Макар страшного вовка одомашнив

Шестирічного Макара, онука бабці Алевтини, знав кожен на селі. Навіть коти та собаки. Кури та качки. Бо за вдачею хлопчик був ще той бешкетник. Винахідливий, говіркий і безстрашний. Що не день – то нові витівки. То молоденьке деревце ненароком зламає, то на городі недозрілі гарбузи палицею потовче, то сусідських каченят на ставок зажене. Мовляв, плавати їх навчає. Отаке неслухняне було дитя. Але бабця не карала його за те. Як-не-як, єдиний онук. Та й гостював хлопчик у бабці лише влітку. Проте накапостить за цілий рік. І як не повчала бабуся Алевтина  свого неслуха – марно. І цукерками задобряла, і страшним вовком залякувала та Макар робив своє.

— Не боюся я того вовка! — зухвало відповідав Макар і чимдуж мчав на вулицю до дітлахів.

А там смикав за косички Наталю, дражнився з однолітком Павлом та показував язика гавкучому сусідському собаці Барбосу.

— Макарику, — зверталися до пустуна перехожі, — не можна так. Це нечемно, не ввічливо і нерозважливо.

— Це ж як? — не розумів Макар.

— Поводитися так, як ти. Знаєш, що з такими бешкетниками роблять?

— І що ж? — допитувався Макар.

— Люди кажуть, що у нашому лісі дуже страшний вовк водиться… а ще люди кажуть, йому неабияк неслухняні дітки смакують…

— Не боюся я того вовка! — сміливо викрикував Макар.

Та люди лише ніяково посміхалися, бабусі перешіптувалися, мовляв, ну нічим цього хлопця не втихомирити.

— Павлику, ходімо зі мною до лісу, того вовка упіймаємо, — неодноразово пропонував Макар своєму найкращому товаришу.

— Ні. Що ти? Я боюся. Та й мама мене не відпустить, — відмовлявся Павло й чимдуж мчав додому.

І одного разу Макар вирішив йти на вовка сам. Одягнув помаранчевий кашкетик і гайнув із двору. Перебіг через місточок та й вскочив швиденько у лісові хащі. Приємно запахло хвоєю.

— Трішки прохолодно, але не так вже й страшно, — підбадьорював себе Макар.

Крок за кроком і ліс повів Макара все далі й далі. Масивне гілля ялинок наче припрошувало Макара сміливіше йти вперед. А тут ще й білочка на зустріч вискочила.

— Не бійся мене, лісове звірятко. Я хочу страшного вовка вполювати. Часом не знаєш, де він може мешкати? — запитав Макар.

Але білочка лише пухнатим хвостиком покрутила.

Сутеніло. Та лихе вороняче каркання навіть не злякало Макара. Навпаки, хлопчика охопив веселий настрій мисливця. Він міркував, що ж він вчинить із вовком коли його вполює.

— Буде мені хутряна шуба на зиму. Або ні. Хай замість мене до школи ходить…

Отак все думав-гадав, що незчувся як і заблукав. Темно довкола стало. І бабусі нема поруч.

— Ой, що ж робити? – запанікував Макар. – Як я додому тепер повернуся? Вже й вечеряти час. Либонь, бабуся смачних пиріжків напекла…

— Пиріжків? — почулося нізвідки.

— Хто тут? — роззирнувся на всі сторони Макар.

Та в темряві лише побачив два великих ліхтарики.

— Мабуть, мене шукають, — подумав Макар і на весь рот заголосив, — я тут!!!

— Тихіше ти. У мене аж вуха позакладало.

І Макар побачив перед собою великого, голодного і злого вовка. Його жовті очі так виблискували у темряві, що хлопчику  доводилося мружитися час від часу.

— Ти що, говорити вмієш? — дивуванню Макара не було меж. — Це ж як чудово! Будеш замість мене до школи ходити.

Плескав у долоні хлопчик.

— Який же я бевзь, — подумав вовк, — треба було мовчати й відразу перейти до діла.

— Мене Макаром звати, — представився хлопчик.

— Ану замовкни! — сердито гримнув вовк. — Я від учора ще нічого не їв. Будеш моєю вечерею.

— Я неїстівний, — повідомив Макар.

— Байдуже, — клацнув білими зубами вовк.

— Ні, не байдуже. От, наприклад, гриби. Є їстівні — боровики, маслюки, опеньки… І неїстівні — бліді поганки, мухомори…

— Годі тобі базікати! — перервав Макара вовк.

— Який ти нечемний, — гнівно мовив Макар у відповідь.

— Як це? — здивувався вовк.

— Люди кажуть, що нечемність ще нікого не прикрасила. От, наприклад, міг би мене до себе додому на гостини запросити. Як-не-як, я тут нечастий гість. Лісовими ягодами, березовим соком почастував би.

Вовк замислився.

— Ну, добре. Ходімо.

Макаровій радості не було меж. Зараз підуть вони до вовчої хатинки, а опісля Макар буде товаришам нахвалятися, як він  із вовком за одним столом сидів. І ті кусатимуть собі лікті від заздрощів. Особливо Павлик. А Макар же йому пропонував.  Та у вовка в голові була інша думка: завести хлопчика якнайдалі в ліс, а там уже й поласувати балакуном. Ідуть вони та й ідуть.

— То де ж твоя хатинка? — питав Макар що п’ять хвилин.

— Який же ти надокучливий, — зауважив вовк.

— Я такий, — визнав Макар. — То ще далеко йти?

Аж тут зненацька в темряві заворушилася листяна кулька.

— Куди це ви так поспішно прямуєте? — трохи розсунувши колючки, висунув свого носика їжачок.

— Мене до свого дому вовк на гостини запросив, — самовпевнено відповів Макар.

Їжачок лише тихо усміхнувся:

— Хі-хі-хі, нема в нього дому.

— Як це нема дому? — розчаровано спитав Макар. — У всіх є дім. Де затишно й тепло. Де приємно пахне липовий чай та духмяніє на тарелі солодка випічка.

— Ліс — його дім, — відказав їжачок.

— То куди ж ми увесь цей час йшли? — глянув Макар на вовка.

— З’їсти він тебе хотів, — мовив їжачок і вовк винувато опустив голову. Але Макар не розгубився. Трохи пометикувавши, вирішив, як цю всю пригоду на свою користь обернути.

— Слухай вовче, ходімо до моєї бабусі, повечеряєш. Бабуся завжди такі смачні пиріжки з вишнями пече.

У вовка аж слина з рота потекла.

— А що люди скажуть, коли мене побачать? — перелякано поцікавився вовк.

— А ти візьми й моїм псом прикинься, — запропонував Макар. — А як сподобається у нас, то залишайся, будеш бабусине подвір’я стерегти.

І вовк погодився. Сидить тепер собі у дерев’яній буді, пса вдає, на перехожих гавкає. Та й не голодний зовсім, бабуся онукового пса всілякими смаколиками частує, поки той у школі знання здобуває.