Армітель

В парку була пізня осінь. Нерухомі дерева, на яких залишилося ще кілька десятків листків, здавалося, перетворилися на стовпи. Хоч ще не була зима, але холод настав січневий. Раптом повіяв сильний вітер, порушуючи спокійну ідилію того вечора. Частина листя з дерев злетіла. З одного листка, який не долетів ще й до землі, почала вимальовуватися якась постать. Вона швидко збільшувалася у розмірах, доки не стала високим темноволосим чоловіком.

— Цікаво, куди мене занесло цього разу, — пробурмотів він, оглядаючись довкола.  Невдоволено оглянув дерева, кущі і промовив: — Що за огидний парк! Безлюдний?..

Він пройшовся по алеї, витягнув з кишені чотири сині картки і подивився на них. Підкинув вгору, спалахнуло синє світло, а картки зникли. Натомість на ньому з’явилися джинси, куртка і кросівки. Він крикнув:

— Ей ти, виходь! — і пішов до дерева, яке росло біля лавки.

За тим деревом хтось ховався. Чоловік рвучко стрибнув туди з алеї. Проте стовбур дерева був широкий, а хитрун, який за ним ховався, перейшов за інший бік стовбура. Загадковий тип махнув рукою і постать, яка ховалася за деревом, сама не усвідомлюючи того, опинилася перед ним. Той, хто ховався за деревом, виявився дівчиною сімнадцяти років на вигляд.

—  Ти підглядала, так? — раптом запитав дивний чоловік, пильно дивлячись на неї.

Дівчина несміливо підняла на нього очі і зразу ж опустила їх.

— Чому мовчиш? — роздратовано спитав  він. — Хто ти така?

— Я – Кіела, — вона помітно переживала, думаючи, що зробила не так. — Я не підглядала, я просто гуляла. Я…

— Я – остання буква алфавіту, — різко промовив незнайомець. — Дивно, як я тебе не помітив, але про те, що ти тут бачила — мовчати! Зрозуміло?

Кіела кивнула головою.

— Так, а тепер підеш зі мною, — суворо дивлячись на неї, сказав  він.

— А хто ви такий? Нікуди я з вами не піду! — раптом посміливішала Кіела.

— Мене звати Алуаре, — чоловік підійшов і взяв її за руку. — Не хочеш сама йти, то поведу.

Кіела оглянула парк. Навколо нікого, крім них не було. У незнайомця рука була наче зроблена з заліза, вирвати свою руку вона не змогла. Не встигли вони ступити кілька кроків, як наче впали кудись. Кіела скрикнула. Оглянулася навколо. Вони опинилися у якійсь кімнаті, де підлога була вистелена килимом, посередині стояв великий диван, а на ньому сидів Алуаре.

— Сідай, — приязно мовив він. — Чаю?

— Хочу кави, — буркнула дівчина. До неї повернулася її сміливість, рішучість і самовпевненість. Ця пригода вже зацікавила Кіелу. Вона не сумнівалася, що зуміє впоратися з будь-якими викликами. Дівчина гордо глянула на Алуаре, проте він раптом розізлився:

— Кави? Ти сказала кави? — роздратовано крикнув він. Рвучко встав і підійшов до Кіели: — Затям собі, дівчино, що кави не буде! І не смій більше навіть згадувати про цей напій у мене!

— Добре, не згадувати, то не буду згадувати, — Кіела зухвало поглянула на нього. — Слухай, Алуаре, чи як там тебе звати, хто ти такий? Бачу, що не звичайна людина і не арміт. Ти чаклун? І ще я чомусь тобі потрібна. Чому? Раз я так уже тобі знадобилася, то не вдавай ввічливого кавалера, а поясни, чого від мене хочеш!

— Бачу, ти смілива, — посміхнувся він. — Це добре. Хто я такий — яка різниця? Можеш вважати мене за кого хочеш. А від тебе мені потрібно, щоб ти принесла старовинну шкатулку, яка зберігається у тебе вдома в комоді. Оце і все.

— Тобі потрібна шкатулка, — недовірливо подивилася на нього Кіела. — Невже більше нічого?

Алуаре не відповів. Кіела розглядала його. Мав чорне волосся і такі ж чорні очі. Одягнений у чорні джинси і сіру футболку. Видно було, що багато займався спортом.

— Бачу, в тебе одні м’язи на фігурі, — засміялася дівчина. — Я ще ніколи не бачила такого чорнющого волосся, як у тебе.

Алуаре вдав, що не почув. Він теж оглянув це зухвале, на його думку, дівчисько, яке не боялося його, а так сміливо говорило. Біляве коротке волосся, карі очі, невисока на зріст. Ніби й нічого незвичайного, але водночас якась дивна сміливість і впевненість були в цій дівчині.

— Будеш їсти? – запитав він і вказав пальцем на частину кімнати позаду Кіели.

Вона обернулася і побачила, що під стіною стояв стіл з тістечками, бутербродами і чаєм.

— Знаєш, мабуть, буду, — мовила дівчина. — Після всього цього я зголодніла.

— Розкажи мені, куди я потрапив, — сказав Алуаре, наливаючи собі чай.

— Ніби ти сам не знаєш, — знехотя буркнула вона. — Наче чаклун, а мене питаєш.

— Знаю, але може від тебе щось цікаве почую.

— Ти куди хотів потрапити? — Кіела простягнула руку до печива. — Якщо до людей, то ти прогадав.

— А ти хіба не людина? — Алуаре помітно здивувався.

— Я — арміта, армітянка, — відповіла Кіела. — Ніколи не чув?

— Що за дурниці? — Алуаре перестав  жувати бутерброд. — Я мав попасти на цю частину землі, де ти мешкаєш. Це моя територія, я її контролюю.

— Так, це земля, але люди тут не живуть. Армітель — острів. Арміти роблять погоду. Ми — не люди, хоч схожі на них. Ти теж не людина, бо люди до нас потрапити не можуть. Але Армітель розташований серед земель, заселених людьми, тож, можливо, ти щось переплутав і попав не туди, куди хотів, — сказала Кіела, глузливо поглянувши на нього.

— Розкажи мені детальніше, що це за халепа, — роздратовано промовив Алуаре.

За наполяганням Кіели вони знову опинилися в парку. Алуаре з подивом зауважив, що погода там змінилася. Гарячі промені сонця, здавалося,  обливали все навколо. Було так жарко, що можна було подумати, наче сонце ллє спеку  з величезного відра. У всякому разі, так вважають в Армітелі, так пояснила Кіела. Вона почала розповідати йому про свій острів.  Армітель – це назва острова, де проживають ті, які роблять погоду. Вони називають себе армітами. На перший погляд їх важко відрізнити від людей. Але люди і арміти – це два різних світи. Звичайна діяльність мешканців Армітелю – виготовляти хмари, розподіляти, де має бути дощ, де сніг, куди направляти вітер тощо. Змалку вони навчаються, як користуватися приладами, які керують вітрами, хмарами. У школі також вчать розраховувати напрямки, потужність вітру, хмар, опадів. Оскільки Земля велика, то і немало армітів потрібно для такої роботи. Щоправда, населення острова не так уже й багато – там проживає десять тисяч осіб. Живуть арміти 300-350 років. Хоч Армітель розташований фактично на землі, в Індійському океані, але попасти туди крім них, ніхто не може, хіба що якісь сили з невидимих світів. Острів видимий лише для армітів. Вони дуже рідко полишають його, у виняткових ситуаціях, коли, наприклад, допущена помилка у погодних розрахунках і хмари полинули не в ту сторону. Але таке трапляється, напевно, раз на століття, а то й рідше. У всьому іншому арміти подібні до людей, хіба що потрібні речі у них легше виготовляються, мають багато автоматичних приладів, які виготовляють одяг, меблі та все інше, що потрібне для життя, слід лише завантажити матеріали. Так, розум у них гостріший, менше зусиль докладають для вироблення промислових товарів, машини самі готують, вирощують фрукти, овочі, зерно, досить лише увімкнути певну програму. Техніку мають дуже розвинену, але це, мабуть, подарунок для них від вищих сил за те, що мають нелегке призначення – управляти погодою. Арміти мають власну міфологію, власний світогляд. Коли Кіела закінчила розповідати про все це, Алуаре мав настільки розгублений вигляд, що вона не витримала і розреготалася.

— Нічого сушити зуби, — невдоволено буркнув він. — Зараз підеш додому по шкатулку. Коли повернешся в парк, станеш на те місце, де мене вперше побачила і підкинеш вгору цей ґудзик, — Алуаре витягнув з кишені невеличкий синій ґудзик і простягнув Кіелі.

 

Ідучи додому, дівчина думала про дивну пригоду, яка з нею сталася. Гадала, як пояснити мамі, чому вона затрималася. Кіела не боялася Алуаре. Міркувала, що він, мабуть, якийсь чарівник, представник якихось інших світів. Те, що він раптом з’являвся, зникав і несподівано вони опинилися в якійсь кімнаті, не справило особливого враження на Кіелу, не злякало її. Більше цікавило, навіщо йому знадобилася та шкатулка. Роздумуючи про все те, вона підійшла додому, постукала в двері.

— Де це ти так довго була? — мама відчинила двері.

— Познайомилася з одним чарівником і пила з ним чай, — буркнула Кіела, чудово усвідомлюючи, що мама не повірить. Але їй було байдуже. Вона сказала правду.

— І як того чарівника звати? — мама увійшла слідом за донькою до її кімнати. — В тебе лише хлопці на думці. Вчора з одним була, сьогодні вже з іншим гуляла. Візьмися за розум, за науку! Як ти можеш в такі юні роки так поводитися!

Коли мама пішла до кухні, Кіела прошмигнула до вітальні, відкрила комод і вийняла шкатулку. Вона й справді була дуже старовинна, передавалася в родині від матері до доньки. Кіела розглядала гарне різьблення, вставлені коштовні камені. Але у цієї шкатулки був один недолік: вона не відкривалася. Мама розповідала, що начебто там заклинило якісь замочки і тому не можна відкрити. Здавати в ремонт не хотіли – надто дорогоцінна річ, сімейна реліквія. Кіела розглядала шкатулку і думала, навіщо це Алуаре. Потім встала, закрила дверцята комоду і тихенько, щоб мама не помітила, вислизнула з дому. По дорозі думала, що хоч сьогодні відпочине від навчання, від виснажливого чергування в пекарні, де її обов’язком було допомагати пекти хліб і печиво, прибирати. І вона за те не отримувала зарплатні. Арміти самі себе забезпечували необхідними речами для життя з давніх-давен. Грошей в них не існувало. Просто вівся автоматичний облік спеціальними апаратами, хто скільки зробив за день і все це фіксувалося на індивідуальну карточку, потім відроблені години можна було обміняти на якісь товари. Так було завжди. Ніяких розваг, відпочинку,  лише навчання й праця. Коли в школі вони вивчали про спосіб життя людей, Кіела мріяла, що вона колись стане людиною, буде ходити на дискотеки, в кіно, подорожувати, розважатися. Отримати незалежність від всіх, самій вирішувати, що їй робити, не дотримуючись давнього устрою життя армітів, було її найбільшою потаємною мрією. З такими думками вона підійшла до парку, стала на те місце, де з’явився Алуаре, підкинула вгору синій ґудзик. Він зник, не долетівши до її руки, а дівчина опинилася в  кімнаті, де вже була раніше. Алуаре сидів на дивані. Кіела простягнула йому шкатулку:

— Ось. Навіщо вона тобі? Ти хочеш її зовсім забрати?

— Ні, — посміхнувся Алуаре. — Лише те, що всередині неї.

— Але ж вона не відкривається, — Кіела спантеличено поглянула на нього.

Не відповідаючи, Алуаре подивився на шкатулку і кришка почала повільно підніматися. Кіела вражено переводила погляд з Алуаре на шкатулку.

— Оце так! — вигукнула вона. — У нас ніхто не міг її відкрити!

— Це не дивно, — самовдоволено всміхнувся Алуаре. — Лише мені під силу її відімкнути.

Кіела підбігла до нього, заглянула всередину шкатулки. Там на білому, наче зовсім новенькому атласі лежали два золоті персні, один з великим діамантом. Поруч була маленька срібна паличка і така ж невеличка корона, всіяна діамантами. Несподівано корона покинула своє місце в шкатулці і полинула вгору, опустившись на голову Алуаре. Вкрай здивована, Кіела дивилася, як Алуаре забирав решту речей зі шкатулки. Тоді закрив її і простягнув дівчині:

— Прошу. Повертаю твою шкатулку.

— Чому в мене таке відчуття, що я наче під гіпнозом з тобою? Я б ніколи не віддала своєї речі чужому. А тут ще й виконала все, що ти казав, не питаючи нічого. І ще в мене таке враження, ніби знаю тебе багато-багато років.

— Так і є, — засміявся він. — Що ти хочеш? Кажи своє бажання.

— Що ти маєш на увазі? — Кіела не сподівалася, що він питатиме про її мрії.

— Ти зробила мені велику послугу, а я за це виконаю будь-яке твоє бажання. Але одне.

— Ну… — Кіела завагалася. — Хочу стати звичайною людиною!

— Ти? — Алуаре здивувався. — Хочеш стати людиною? Чому?

— Мені набридла обмеженість нашого буття. Арміти тільки те й роблять, що вчаться, працюють над погодою, а у вільний час наглядають за виробництвом потрібних речей, харчів, ремонтують прилади, техніку, доглядають острів. Ми не можемо покинути Армітелю ніколи. В людей все інакше. Вони подорожують, відпочивають, розважаються, а в нас немає жодних розваг. А я не хочу бути гвинтиком з обслуговування погоди та інших мешканців цього закинутого острова.

— І як ти це собі уявляєш? – спитав Алуаре, іронічно дивлячись на неї. — Ти ж нічого не знаєш про людей. Як ти будеш давати собі раду серед них? Там інші правила і норми життя.

— А чому я собі маю уявляти? — роздратовано запитала Кіела. — На те ти в мене такий мудрий, щоб уявив все замість мене. Ти ж знайдеш спосіб як все влаштувати, тому я цим зовсім не переймаюся. А взагалі-то, я в школі багато вивчала про спосіб життя людей, тому немало знаю.

— Добре. Завтра прокинешся людиною, — пообіцяв Алуаре.  — І не тут, а серед людей. Готова?

— Так, але ти ж мене не покинеш? Частина мого бажання полягає в тому, що ти мені допомагатимеш, коли буде важко.

— Буду допомагати, — запевнив Алуаре. — Я ж казав, що виконаю будь-яке бажання.

— Як я маю тебе знайти, коли будеш  потрібний?

— Візьми цей ґудзик, — Алуаре простягнув їй маленький зелений ґудзик. — Коли захочеш зустрітися зі мною, просто покрути в руці і я з’явлюся.

— А якщо я загублю твій ґудзик? Потрібен ще якийсь, додатковий спосіб, — не вгавала Кіела.

— А ти, бачу, передбачлива, — засміявся Алуаре. — Ну добре, крім того ще можеш чотири рази підряд швидко сказати «Алуаре-Алуаре-Алуаре-Алуаре». Це буде запасний варіант.

— А ти за кожну послугу даєш подарунок? — не втерпіла Кіела, щоб не запитати.

— Так, — серйозно сказав Алуаре. — Згідно з законами мого світу, всяка праця має бути винагороджена.

— А з якого ти світу? — цікавість Кіели зростала.

— Мій світ — це складна тема для розмови, — Алуаре сів на диван і вказав їй сісти. — Я і мої, так би мовити, одноплеменці, виконуємо те, що призначено вищою інстанцією. Коли треба — допомагаємо іншим, коли звелено — все руйнуємо. Така моя робота.

— Ти належиш до добрих чи злих сил? — запитала Кіела.

— Іноді я можу бути в образі людини, а належу до нейтральних сил. Ти не знала, що такі існують?

— Ні… Що це означає — нейтральні? — Кіела виглядала трохи розгубленою.

— Як я уже казав, роблю зло або добро, як звелено звідти, — Алуаре вказав на небо. — Я і такі як я робимо лише те, що призначено. Тільки іноді, в не дуже серйозних ситуаціях, можемо самі вирішувати, як чинити. Я — нейтральна сила. Роблю все лише так, як люди, ну і арміти також, хоч я й не знав, що ви не належите до людей, як ви собі заслужите. От і все.

— А якби я, допустимо, не принесла тобі шкатулки, або кинула в тебе чимось? — спитала Кіела.

— Тоді ти була б покарана за те, що насмілилася піти проти волі вищих сил, — сказав він. — Я належу до тих, які справедливо карають й справедливо винагороджують.

— А нащо шкатулка? Раз ти такий всемогутній, то міг і без мене її дістати, — іронічно мовила дівчина.

— Кожного року хтось із мого світу йде на певну частину землі, щоб стежити за людськими вчинками і справедливо людям за них відплачувати, — серйозно пояснював Алуаре, наче не помічаючи Кіелиної іронії. — Тепер я впевнився, що мій світ вас, армітів, теж зараховує до людей. Чула такий вислів, що все повертається бумерангом? Так-от, це наша робота. Мені припало йти цього року на ту частину землі, на якій живеш ти. Майже на кожній такій частині є сім’ї, які мають деякі речі, які потрібні нам, щоб ми отримали силу і своєрідні повноваження на нашу діяльність. Тут такою сім’єю є твоя. Діставши ті речі, моя сила на цій території зросте в кілька разів, бо те, що ти добровільно віддала мені їх означає згоду людей на моє, так би мовити, правосуддя тут.

— А якщо люди не дають тобі таких речей, то що тоді? Адже ж буває, що не погоджуються? — запитала Кіела.

— Буває, — кивнув Алуаре. — Часто буває. Але у такому разі карають суворо, бо не можна сперечатися з нейтральними силами.

— А ще я хотіла запитати, чому ти не любиш кави, що так неадекватно зреагував на моє бажання випити каву, — не вгамовувалася Кіела.

— Кава… Вона погано діє на мене, — спохмурнів Алуаре. — Але це не твоє діло. Завтра станеш людиною. Готуйся. Прощайся зі своїм островом, бо більше ніколи не потрапиш на нього.

Кіела оглянулася. Тепер в парку була весняна погода, цвіли дерева.

— Там,  в людей вже не буде так, щоб по кілька разів на день мінялася погода, — задумано сказала вона.

— Що, передумала? — посміхнувся Алуаре.

— Ні, але…

— Добре, мені вже час, — перебив її Алуаре. — Мушу йти. Якщо щось буде завтра чи коли-небудь потрібно, ти знаєш, як мене покликати.

Він зник. Кіела оглянулася довкола і ще раз подумала, чи готова покинути свій острів, свій дім, де виросла. Вона хотіла змін і відчувала, що не може більше жити в нудній одноманітності армітів. Їй хочеться відпочинку, розваг, самостійності, а не постійної залежності від батьків, від інших. Арміти усе роблять разом, в них нема секретів одне від одного. Нікуди не переїжджають, все життя проживають на одному місці. Таке їхнє призначення. Але вона може все змінити для себе. Кіела переконувала себе, що має на це право. Вона не боялася нових ситуацій, викликів. Знала, що з усім впорається, особливо з підтримкою Алуаре. Але Армітель, її рідний острів… Шкода його покидати. Проте древньою мовою армітів Армітель означає «вітер змін», а інше значення цього слова – «той, хто не боїться». Кіела раптом знайшла у давніх значеннях назви острова підтримку для своїх задумів. Прийшов у її життя вітер змін, тож вона не боятиметься його, а візьме курс у тому напрямі, який він їй вказує. Вона повільно пішла додому, повторюючи пошепки: «Армітель, Армітель, Армітель».

Армітель

Земне серце

Армітель

Як Макар страшного вовка одомашнив

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->