Того року зима запізнювалась. Осінь посипала землю рясними дощами, тому діти, які не могли погуляти через калюжі, що швидше нагадували озера, сумно сиділи біля вікон і просили у неба снігу. Якось ввечері різко похолодало. Грізні дощові хмари змінилися на сиві-сиві. Та такі важкі, що здавалось, наче в наступну хвилину ці небесні мішки розірвуться, а на землю посиплеться сніг. Та зима не поспішала. Спочатку вона заморозила невеликі озерця,що залишились від довготривалих дощів. — Ура, ковзанка! — кричали діти, які поспішали додому з садочків і шкіл. Малюки хапались за руки батьків чи...
Сніговичок Морквинка
Наступного дня Морквинка хизувався перед дітлахами оновленими ногами. — Мені здається, що у сніговика за ніч ноги виросли, — сказав Мишко. — Та й живіт додатково снігом покрився, — засміявся Василько. — Мабуть, вчора вітер трохи постарався, — здогадалась Наталочка. Пора була діткам обідати, тому сніговичок залишився сам. Навть Рудько побіг шукати щось їстівне. Сніговичок обережно подивився довкола. Поблизу дитячого майданчика двоє хлопчиків метушилися в снігу. Незабаром біля них лежали снігові кулі, а за мить вони перетворилися в сніговика. “Ура, — зрадів Морквинка, — у мене буде ще один друг!”...
Того вечора Морквинка дуже переживав через зіпсовані ноги. Яким його побачать завтра малюки, що ліпили сніговика кілька днів тому?! Вони щоранку обдивлялись, чи все гаразд. А тут нема пів ноги. Та гіркі думи забулися, як на ніс-морквину сіла сніжинка. Така маленька, біла та легка. А який гарний у неї візерунок! Поки сніговичок розглядав крихітну гостю, її сестрички приземлилися і на мітлу, і на капелюха. А потім як посипало! Сотні, тисячі малесеньких сніжинок все летіли і летіли вниз, ховаючи під собою дерева, лавочки, гойдалки, дахи будинків. І коробку, у якій спав...
Ще вдень біля Морквинки почав крутитися гарненький маленький цуцик. Рудий-рудий. Тому й ім’я мав відповідне: — Рудько! — покликала його маленька дівчинка, яка вийшла з будинку. Цуценя відразу ж кинулося до неї: подруга несла тарілочку з теплим молочком і шматок хліба. Пообідавши, руденьке звірятко прибігло до сніговика. лягло біля ноги-сніжки і просто заснуло. — Спи. А я тебе постережу, — тихенько сказав білий велетень. І Рудько поспав. Майже до вечора. Але від нового товариша він далеко не відходив: поганяв голубів і горобців, потягав гілочки, щоб було м’якше спати, зустрівся з...
Рано-вранці, коли перші промінці сонця лише освітили горизонт, а пташки тільки щойно прокинулись, на Морквинку зверху щось впало. Сніговичок підняв голову. Над ним якраз летіла синичка. Це вона загубила свій сніданок — зернинку, яку взяла з годівнички. — Ой, залишилась без обіду, — бідкалась пташечка. Тут вона подивилась на Морквинку. — А ти що таке. Тебе ж тут не було раніше. — Я сніговик. Мене вчора виліпили дітлахи. — І як ти називаєшся? — Мені ще не дали ім’я. А тебе як звати? — Мене назвали Спритною, бо я швидко...
За цю чарівну ніч земля побіліла. Сніг вкрив пухкою ковдрою чорні зорані поля, пожовклу траву, нарядив у білосніжні шубки дерева і кущі, сховав від посторонніх очей нірки лісових мешканців. Коли зійшло сонечко, подвір’я нагадувало розкриту скриню з діамантами. Сніжинки-камінці в проміннях вигравали всіма барвами веселки. Але цю красу мало хто помічав. На вулиці було пусто. Сніжинки так би й лежали нерухомо цілий день, якби вітерець-пустун не затіяв нову гру. Він почав легенько дмухати то в один бік, то в інший, підіймаючи тисячі крихітних сніжинок і опускаючи їх в іншому місці....
Того вечора місяць так і не присвітив на землю: його сховали велетенські сиві хмари. Ці поважні тітки зависли над землею і сперечалися, з котрої з них має впасти перший сніг. –З мене, бо я найстарша. Я ношу воду вже два тижні, і ніде не могла знайти сухого місця, щоб пролитися дощем. — Та ні, з мене піде перший сніг, — сказала найбільша. Саме вона й сховала майже всі зірки і ріжок місяця. — А можна мені посипати снігом. Я лише вчора народилась, і так хочу щось зробити цікавіше, ніж політати...
