Перші друзі і перші неприємності

Ще вдень біля Морквинки почав крутитися гарненький маленький цуцик.
Рудий-рудий. Тому й ім’я мав відповідне:
— Рудько! — покликала його маленька дівчинка, яка вийшла з будинку.
Цуценя відразу ж кинулося до неї: подруга несла тарілочку з теплим молочком і шматок хліба.
Пообідавши, руденьке звірятко прибігло до сніговика. лягло біля ноги-сніжки і просто заснуло.
— Спи. А я тебе постережу, — тихенько сказав білий велетень.
І Рудько поспав.
Майже до вечора.
Але від нового товариша він далеко не відходив: поганяв голубів і горобців, потягав гілочки, щоб було м’якше спати, зустрівся з подружкою-дівчинкою (вона пригостила малого пиріжечком).
А потім почав розповідати Морквинці свою історію:
— Моя мама живе далеко. У селі. Влітку, коли я був зовсім маленьким, мене забрала Ясочка. Але її батько чхає, коли я поруч. Завезти мене назад до бабусі не змогли, тому випустили на вулицю. Ясочка мене підгодовує.
— Але ж зараз холодно. Тобі потрібний дім.
— Тут поблизу я бачив великі коробки. Треба одну собі притягнути, і я поселюся тут під деревом. Можна?– Рудько стурбовано подивився на Морквинку.
— Авжеж! І мені буде веселіше! — радісно сказав сніговик.
Цуцик кудись побіг, але поки його не було, до снігового велетня підійшов якийсь хлопчик.
Оглянувся довкола, і почав чоботом збивати снігову кулю, що слугувала Морквинці ногою.
Вірний Рудько, звідки не візьмись, кинувся на його захист:
— Гав! Гав!
Розбишака аж злякався грізного цуцика, тому розвернувся і втік.
А друзі залишились дивитися на зірки і місяць.

Автор – Марія Солтис-Смирнова.