Похід за щастям

Король тільки фиркнув: нещодавно канцлер запевнив молодого правителя, що під його мудрим правлінням розбої на дорогах припинилися. Шукачі щастя поїхали прямою дорогою. Вона завела їх у березовий ліс.

— Дивіться, Ваша Величносте, — затурбувався зброєносець, — земля волога та м’яка, але свіжих слідів коліс, копит або черевиків немає! Люди бояться тут їздити. Може бути пастка! Давайте звернемо з дороги та поїдемо обережно!

Вони звернули убік, обмотали копита коней ганчірками та нечутно їхали між деревами. Через пів години почули скрики. Філіп спішився й пішов на розвідку. Швидко повернувся.

— Там якісь бандити на галявині, Ваша Величносте, десь півтора десятка. Озброєні погано, піші, але коні пасуться, прив’язані до дерев, неподалік. Вони катують чоловіка та жінку, багато вдягнених. Вимагають грошей. Ті кричать, що в них більше немає. А їх усе одно б’ють!

Двоє кінних нападників налетіли на розбійників несподівано. Ті не встигли осідлати своїх прив’язаних жеребців або розбігтися. Ватаг загинув від королівського меча. Бульдог учепився осавулу у руку, яка натягувала тятиву, а Філіп добив його, бо теж мав зброю. Бранців — купця та його дружину — звільнили. Вони зв’язали розбійників та посадили їх на коней. Довга кінна вервечка — лицар Генріх Залізногрудий, його слуга, купець з дружиною та зв’язані розбишаки — виїхала на шлях та рушила уперед. Хап біг за кінними й так люто гарчав, що лиходії боялися плечем ворухнути. Королю було весело на душі. Він поглядав на щасливих купця та його дружину й посміхався.

— Може, щастя — це приносити його іншим у скрутну хвилину? — думав він.

Ліс закінчився. Мандрівники добулися до поселення. Його жителі прийняли лицаря, зброєносця, озброєних трофейними списами купця та дружину за розбійників, а справжніх зв’язаних зарізяк — за невинних полонених.

— У нас нічого немає! — закричали вони. — Їдьте грабувати у більш щасливі краї! До нас спочатку завітав збирач податків. А потім з’явився дракон і забрав усе, що залишилось!

— Ви смієте мені брехати! — гаркнув до них озброєний до зубів вершник, — який ще дракон на наших … е-е-е… на королівських землях? Та останнього убили з десяток років тому!

— Дозвольте мені розпитати їх, хазяїне, — чемно вклонився другий вершник, — добрі люди, ви помиляєтесь. Мій пан — благородний лицар Генріх Залізногрудий, він полонив розбійників, яких ви маєте відвести до найближчого судді. Будьте ласкаві зняти їх з коней та розповісти нам про дракона. Що то за один? Він дійсно є? З моїм хазяїном не жартують! Кажіть!

— Є!

— Ще й який! Триголовий!

— Вирив собі печеру у пагорбі за рікою й оселився в ній. Вимагає від нас по вівці щодень та по дівчині щомісячно. Ми не знаємо, що робити! Нема рятунку!

— До королівського намісника зверталися?

— Так, але він не знайшов лицарів, бажаючих викликати дракона на герць. Бо він дихає вогнем одразу із трьох пащ й спопеляє противників. А військо не посилає, бо боїться драконового прокляття. Говорить: «Якщо полк солдатів пошлю, чудовисько їх прокляне й вони загинуть разом зі мною. Якщо військо відправить король, воно загине від прокляття разом з Його Величністю. Тому – терпіть!» Ми й терпимо…

Адальберг Четвертий зрозумів, у чому річ. Давня драконова магія дозволяла їм накладати убивче прокляття на ворогів, якщо поєдинок був нерівним.

— Якщо усі бояться, битися доведеться мені, — вирішив правитель краю.