Останній мурашка

muraha

Листопад. Третій місяць осені яка, як і весна чи літо, зовсім скоро завершить свій хід по землі.

Все відцвіло, відгоріло, обсипалось. Немає більше яскравих кольорів, що так тішили душу, ятрили зір.

Сьогодні і птах, і звір, і дерево, і кущ – всі підпорядковані єдиному закону:   вижити у важких умовах, не загинути. Як складно. Навіть страшно. Бо ніхто не знає, якою буде вона – зима.

Бір вже спить. Дивиться свої солодкі сни. І тільки дятел продовжує вистукувати у свої барабани, ніби намагається розбудити його.

– Як справи, Михасю? – піднявшись на задні лапки, дивлячись угору, запитує Вухастик.

– Справи? – поглянувши униз, перепитує птах. – Добре! Дякую! А ти?

– У мене новий кожушок. Поглянь, – відповідає Вухастик і, повернувшись навколо себе, знову дивиться угору.

– Красивий. Дуже.

– Головне, теплий, – весело усміхаючись, доповнює зайчик. – Давай прогуляємось?

– Н-не можу. У мене справи, – Михась розводить крильми, показуючи на ліс. – Їх потрібно обов’язково виконати.

– Так. Виконати, – підтверджуючи слова птаха, вигукує Вухастик. – Тоді до зустрічі.

– До зустрічі, – відповів птах і, перелетівши на сусіднє дерево, продовжив огляд лісу.

Осінь. Тиша.

Здавалось, ніби все завмерло. Нікого не видно. Відлетіли у теплі краї солов’ї, немає ластівок. Позасинали й комашки, яких так любили вони. Навіть мурашки поховались у своїй хатинці. І тепер вона схожа на маленький забутий пагорбок серед великої галявини.

Вухастик любив порозмовляти із цими незвичайними, працьовитими комашками. Його постійно дивувала їхня любов до праці. А сьогодні вони відпочивають.

Вухастик хотів вже іти, як десь неподалік раптово пролунав голосок. Він спочатку подумав, що йому причулося, але голосок повторився знову.

– Я тут, я повертаюсь. Зачекайте мене, – кричав маленький мурашка, швидко біжучи до своєї хатинки.

Це був останній серед усіх тих, хто вже закрився у своїх кімнатках, – мандрівник.

– Ти що, заблукав? – дивлячись на малого, запитав зайчик.

– Ні, я подорожував, – зупинившись, гордо відповів мурашка, – бував я ого-го-го-го.

– Зрозумів. Подорожував, а про осінь забув?!

– Пробач, – схиливши голову, пробурмотів малий.

– Нічого. Я допоможу тобі, – промовив Вухастик, і простягнув свою лапку, – вилазь.

Коли мурашка нарешті викарабкався, зайчик повільно підніс її до мурашника.

– Ось ти і вдома.

– Спасибі, – голосно вигукнув мурашка, – сподіваюсь, мене почують.

Стрибнувши вниз, він повернувся і, усміхаючись, помахав лапкою.

– Бувай. Зустрінемось навесні, – сказав Вухастик, і пострибав у ліс.

Осінь. Скоро зима. Про неї слід пам’ятати і заздалегідь повертатися назад, до свого рідного дому.

Казка про страх

Казка про страх

Не поспішай з висновками

Не поспішай з висновками

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->