Казка про стежинку

Стрімко вибігши на пагорб, стежинка зупинилася, такої краси, яка розкинулася перед нею, ще не бачила: широке блакитне небо, зелена земля – доповнювали одне одного красою. Пройняті радістю й духом літа сяяли долини та ниви, величаво літали ластівки, дзвеніли бджоли, пахли трави; десь неподалік співала іволга, кувала зозуля. Ніщо так не прикрашало довкілля, як їхній спів. І стежинка любила його, як промінці сонця, якими пеленалося небо, як рясні краплини роси, які падали з неба на землю, як вітер, що любив гратися з листям дерев. Інколи він бував нестерпно буйний, а загалом – лагідний, ніжний. Іще ніколи не убачивши його, вона була впевнена: ніколи не розлюбить дитячої наївності, що живе в ньому, бо подібна до нього – він літає де хоче, а вона пролягає скрізь, де людям потрібно ходити нею. Добре, коли шлях не є тернистий. Тоді дихається вільніше і радісніше.

День не збирався зупинятися навіть на мить, а світло дня не поступатися сутінкам вечора, який був іще непомітний, зате поволі наближався. Посміхнувшись небу, стежинка знову почала стелитися землею. Так приємно було бігти поміж трав, вздовж прохолодного джерельця, подивившись в яке, їй здалося, що небо поселилося в ньому. Але то було лише його зображення. Стежинка не образилася, що не побачила себе. «Навіщо? – подумала. – Головне, що мене бачили ті, хто ходить мною. А я приведу їх туди, де мріють опинитися». Постоявши хвилинку, знову пустилася в дорогу. Серце налите піснею, ледве встигало за нею. Та стежина не відчувала втоми. Вона ладна була перетворитися на пташину, але тоді, хто ж ходитиме нею. Та й ні для кого не видимою стане. А душі так хотілося, щоб її бачили, знали, пам’ятали.

Ось дві тополі, наче дві дівчини, які виглядають своїх хлопців з далекої дороги, ось сосна сипле додолу свою глицю, а ось верба – самітна, росте неподалік поля, на якому зеленіє жито. Молоде, воно з радістю зустріло стежинку, дозволило їй простелитися поміж нього. Вона ще не знала, куди і як простягнеться її шлях. Проте готова була котитися світом – від його одного краю до іншого.

Автор: Serhii Karpenko

Вечір зустрів стежинку біля млина. Старий, зажурений, він, мабуть, давно підіймав угору свої крила. Побачивши її, заскрипів, застогнав, намагаючись прогнати від себе гіркі думки, скинути з себе сіру куряву минулого, аби знову зажити, розкрутитися. Однак…

— Не сумуй, тепер тебе згадають! І не пройде багато часу, як оживеш, — дала надію стежинка старому, згорьованому, але ще дужому млинові.

Громовиці дзвін, який залунав неподалік, ніби підтвердив це.

— Ого! – вигукнула стежинка, побачивши на небі бабу-хмару, що батогом свої блискавок стьобала землю. Їй не хотілося відчути їхню силу. Тому заховавшись під високими бур’янами, що росли поблизу, вирішила зачекати. А сердита баба скаженіла, намагаючись встромити в бідну землю свої білі батоги. Але вони не долітали, бо згасали в повітрі. Вгамувати навіжену прилетів вітер. Він виявився ще сердитішим. Від його подувів нахилялися жита, трави; заскрипіли й поворухнулися крила млина, проте завертітися на повну – не зуміли.

Поки хмара охолоджувалася, на землю непомітно опустився вечір. У мовчанні, що разом із ним лягло на землю, лише було чути коників-цвіркунів і голоси жаб, які зумкотіли з річки. Стежинка ще не відала, куди простелиться її подальший шлях, бо світ, яким хотіла мандрувати, кликав з усюди.

Полохливі тіні почали розповзатися землею, щойно на небі з’явився місяць. Круглий, огрядний, він ніби хизувався своїм виглядом перед зорями, що розсипалися небом. А вони не заздрили, бо знали: за день-два з його повноти залишиться серпанок і тоді доведеться чекати знову виповнення.

Ніч, якою б не була чорною, стежинка не боялась, її серце не в’яло, не лякалося звуків невидимих птахів, звірів. А коли на видноколі засірів світанок, попрощавшись із млином, з околишньою природою, знову поспішила у незвіданий світ.

Білі хатини з людськими обійстями, стовпи з лелечими гніздами, шепіт осокорів, напоєне ароматами квітів повітря, політ птахів у піднебессі… — все було красивим і неповторним. Вранішня роса сяяла перлами, радість жайворонків видзенькувала в небі веселкою, сонячні зайчики збігали по стовбурах дерев граючись, а неба синє скло сяяло любов’ю. І від тієї любові, квітла душа стежини. І хотілось їй бігти, стелитися, не зупинятися ні на мить, навіть, якщо на шляху виявлялися перепони. Світ не міг стати й виявитися для неї невдячним, злим. А все тому, що в її серці не жила злоба, і від цього була постійно щасливою. А все тому, що щастя вміла бачити в усьому, бо щастя завжди поруч.