Казка про цигана Романа, Мару-Поторочу і москальське царство
А скажу я вам, що найбільше гамору й крику буває тоді, як до Сабадаша приїздить циганський табір. Ото вже розвага, ото вже біда, ото вже морока!
А цигани-молдавани
Ні шити, ні прясти –
Тільки ходять попід тин,
Щоб чого украсти!
А як циганки розійдуться селом, замиготять своїми рясними спідницями, то вже не одної зозулястої курочки не дорахується хазяйка, або і сувій полотна щезне просто з-перед очей. Буває, хазяїн спіймає з куркою, то віддають, та ще й приказують:
– Так то ваша?! А ми ж думали, що дика – з лісу приблудила.
І ніколи не буває так весело у селі, як з циганами. Тут вам і пісні, і гадання, і розваги всякі у таборі. А що вже кращих ковалів, як цигани, то годі й шукати!
Найвеселіший і найгарніший був у тому таборі циган Роман. Смаглявий, білозубий, кучерявий. Сорочка на ньому червона, шовкова, а у вусі сережка золота теліпається. Співає Роман так, що слухаєш його, слухаєш, аж не зчуєшся, як циганчата з кишені калиточку витягли. Добрим ковалем був Роман – такі підкови кував, як золото, а що коней любив – як братів рідних! Де якого коня доброго побачить, то і поговорить з ним, гриву розчеше, по спині погладить. Хоч би який був норовливий кінь, а до Романа підходив і слухав його.
А ще любив Роман теревені правити: поставить свою кибитку найближче до села, та й виглядає дядьків сільських, закликає до себе. Сидять, люльки шмалять, язиками чешуть. От лишень біда – був Роман запальний дуже. Тільки слово поперек почує, запасіює, закричить:
– Ану геть з моєї хати аж за дишель!
А за хвилинку заспокоїться, та й знов у гості кличе. Недарма кажуть: «Крутить як циган сонцем».
Говорили вони про все на світі, а найбільше про щастя та долю циганську. Роман жалівся:
– І що то за біда така у нас на роду? Все по степах нас носить, дощі нас мочать, сонце пече, мороз морозить, та й голод дошкуляє!
Добре вам: у вас і хата є, і хліб на столі, і тепло вам і добре. А у мене… – тільки рукою змахне – От якби став я паном, то зажив би на всю губу! І різні напої-наїдки мав би щодня, навіть вночі їсти вставав би і одежу всю золоту носив би! А що слуг би мав то як коней у табуні! А, до речі, чий ото кінь пасеться такий гарний гнідий?
От якось село вже поснуло, цигани теж повкладалися, лише Роману не спалося Сидів собі біля багаття, люльку шмалив та у казаночку кашу варив. Ніч темна-темна, місяця не видно, тільки вогонь блимає та люлька жаром шкварчить. Коли це чує Роман – щось від лісу шарудить наче іде хтось, та все ближче і ближче Навколо така тиша запала аж у вухах дзвенить. Страшно Роману стало. Хотів на ноги схопитися, та не може з місця зрушити Хотів закричати – голос пропав. Аж тут виходить на світло таке страшидло, що й розказати не можна. Худе чорне, волохате, з довгими пазуристими руками, а з широкого рота ікла стирчать. Очі великі, круглі, як у сови, і світяться. А кругом страховидла туман, як павутина, плаває Стало воно, та й на Романа вилупилось. А тому хоч і страшно, та виду не подає взяв ложку, насипав каші у миску, та й страховиську простягнув. Подивилось воно, подивилось, а далі кашу взяло, та й з’їло. Роман ще насипав. Воно знов злупило, далі ще… Так увесь казанок і втеребило. А далі туманом утерлось і каже:
– Ну, хлопче, оце ти від смерті врятувався. Бо я так їсти хотіла, що думала тебе зжерти, а тут і каша пішла. Тепер же знай що я – Мара-Потороча, і від мене ще ніхто ніколи не рятувався, хіба що у тебе вийде. Розважай мене до ранку. Якщо мені сподобається – виконаю твоє бажання, а ні – живий не будеш!
Роману страшно, та що поробиш? Давай він співати, та так жалібненько, та так тоненько, що Мара-Потороча тільки кривиться від жалю. А далі давай про свою долю нещасну розказувати та приказувати. Мара-Потороча уже і вголос хлипає та сльози втирає.
– Ой бідні ж ми з тобою, сирітки нещасливі, голубочки сизокрилі!..
Уже й світати почало а циган з Марою обійнявшись сидять та сльози гіркі за доленькою своєю ллють.
Почало небо світлішати, стала Мара-Потороча потрошку пропадати – уже тільки туман лишився. От з туману і чується:
– Добре ти мене, цигане, розважив, жалко мені тебе стало. Виконаю я твоє бажання – кажи чого хочеш!
Роман тут же плакати забув, сльози витер і каже:
– Хочу бути паном над панами! Зроби мене царем москальським!
– Добре! Будеш царем аж поки пізнають, що ти циган. Але ж не жалій потім!
– А за чим там жаліти?! Роби царем!
Тільки-но сказав це Роман, як навкруги все перевернулось, перекрутилось, зашуміло! Романа туманом огорнуло, догори ногами перекинуло – понесло просто до Петербурга! Не встиг Роман перелякатися, не встиг закричати, а його раз! – через вікно і до царського покою закинуло.
А там уже слуг та лакеїв набігло без ліку. і всі кругом цигана бігають, одягають-роздягають, з ложечки годують, вошей з голови вибирають. Надягли на нього корону та на трон посадили. Перед ним усякі придворні та генерали кланяються, у ручку цілують. А хто поближче, той і ззаду понижче поцьомає. А туман кругом цигана як стіна стоїть – усім в очі лізе.
Ох і зажив циган царем! Ох і запанував! Що не скаже, яку дурницю не бовкне, усі його вихваляють наввипередки:
– Ах какой царь батюшка мудрий, какой вумний!
Що не накаже, то всі удесятеро зроблять – як побити одного винного, то десять невинних з синцями ходять та царю-батюшці дякують.
Що не велить грошей принести, хай хоч і сто карбованців, то тут-таки притягнуть і на тарілочку покладуть, а по дорозі тисячу і собі до кишені вкинуть. А їсти носять страви усе не прості, а панські. І вдень і вночі цигана годують та марципанами заморськими підгодовують. Став циган паради та бали влаштовувати. Солдати перед ним шпацірують та «Гуря!» кричать, а пани з панянками як зайці на балях стрибають.
Як циган чхне, то і всі за ним чхають, як спіткнеться – усі за ним спотикаються. Усі перед ним спини гнуть, мало ноги не цілують. Добре цигану жилось у царях москальських: хоче – Туреччину воює, хоче – Польщу, хоче – Персію, а хоче – Кавказ. Солдатів багато – все не закінчуються. А всі тільки «Гуря!» кричать та дивляться, куди далі йти воювати.
Бенкетує циган, гуляє, а люди бідні ходять, голодні обідрані, лахами трусять, а придворним і байдуже – все палаци будують. Так уже їх наліпили, що до тої річки Неви людям і не доступитися – аж до Обухова добудували. Дужче всіх таємний радник старається, краде, багатіє та все цигану на підпис укази носить. А той хрестика поставить, та й по тому – все одно читати не вміє. Так тими указами пів-царства Москальського придворним та генералам пороздавав – не жалко, бо ж на дурничку дісталося.
Поцарював циган, поцарював, а далі сумувати почав. Нема йому з ким поговорити, теревені поправити. Нема де каші з казанка поїсти, димом приправленої, нема з ким пісні циганської заспівати, – кругом тільки лакеї кланяються та його вихваляють. Хоч знов Мару-Поторочу клич, та де її найдеш, хоч і цар.
Набридло циганові каміння коштовне та палаци муровані, набридло лакейство та мова чужа, набридли страви заморські та вбрання золоте. Від цілунків генеральських вже й задниця попухла. Нудить світом бідний циган: все йому сорочка його червона ввижається, та степ, та дядьки сабадаські зі своїми розмовами, та багаття у таборі циганському, та зорі у небі нічному над Гірським Тікичем.
Уже б і радий циган драпонути із царства того, та зась! Що він не робив, що не казав, як не доводив, що він не цар, а циган, – придворні усе радіють:
– Каково наш царь-батюшка шутіт!
А туман кругом Романа усе густіший стає. Куди Роман не йде, навкруги лакеї, пани та солдати, ніяк і не втечеш – не пускають. Пробував Роман тікати вдень, пробував уночі, та далі Твері не забігав – скрізь на лакеїв та панів попадав. Тут же його впіймають, кланяються, у ручку та ще кудись цьомають, та назад до палацу попід руки ведуть.
Та ось одного разу іде Роман із купою придворних по столиці, зернятами заморськими плює. А придворні все те в хусточки складають, та ближче до серця пхають, а як же – з рота самого царя-батюшки! Та ще й вихваляються один перед одним, у кого більш заслиняне. А ще як на когось кісточкою поцілить, то тому всі заздрять – ото вже онукам розказувати буде!
Аж дивиться Роман – наші чумаки сабадаські до Петербурга добилися. Ячмінь привезли і коней на продаж пригнали. Як побачив Роман гнідого коня, як затрусився! Кинувся до нього, за шию обійняв, пальці у гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню циганську, яку в Сабадаші співав. Придивилися дядьки наші до царя:
– То ти, Романе?
– Та я ж, я! – закричав циган.
Тут де не взявся вітер, туман розвіявся, і всі побачили, що то ніякий не цар, а циган Роман. А той зрадів, корону царську з голови зняв і у придворних пожбурив. Підняло його, закрутило, догори ногами перекинуло і назад на Вкраїну понесло – до табору циганського.
А придворні, лакеї, пани та солдати тільки «А-а-а!» і встигли закричати. Відтоді москалі так усе через «А» говорять.
Сів циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на коней і засміявся. Бо найбільше щастя для людини – то воля!
І чого ото на царство пхатися, ніби там медом помазано? А так люди добром згадають: „Ото лепські підкови циган кував! А цар з нього так був – ледащо!”