Казка про шевця Віника, смерть, золотий перстень і долю
Жив-був у нашому селі Сабадаші недалеко від Бузівки, через річку від Зеленого Рогу якраз навпроти хати кривої Ганьки, через межу від попа бідний чоловік Тимухтей. Всього багатства у нього було – коник, корова та руки роботящі. Жив він собі з жінкою, любив її, а тут Бог послав йому дитину – сина.
Покликав Тимухтей повитуху. А та, як ішла до них у хату, то заглянула знадвору у віконечко. А як подивитись у вікно, коли дитина народжується, то можна побачити долю цієї дитини. От прийняла повитуха немовля, скупала його, а від грошей відмовилась. Тільки сказала:
Поніс Тимухтей сина до попа хрестити. А перед тим був з попом за межу посварився, то піп вирішив Тимухтею відомстити і назвав хлопця Віником. А, кажуть, як назвеш людину, так вона і проживе. Хоча батьки кликали хлопця Веніаміном, а як був Віником, то і жив Віником. Перший штукар і жартун був на селі – щось як вигадає, як устругне, то хоч стій, хоч падай. Буває, сусіда їде з поля – сіно везе, то Віник і кричить з-за тину:
– Дядьку Йване! У вас он колеса крутяться!
Той і стає подивитися, що там крутиться, а Віник сміється, аж качається.
Або хтось спішить на ярмарок, то Віник біжить за ним вулицею та гукає:
– Ой, дядьку, стійте! Ой, стійте ж!
– А чого тобі? – спиняє той коней.
– Та ось у вашого воза дишель довгий. То я біжу, щоб об ваш дишель почухатись.
– А чухала б тебе лиха година, як я поспішаю, а ти мене задурно спиняєш!
Що вже батько Вінику не робив, що вже не сварив, що вже не бив – усе йому смішки та жарти. Вирішив батько віддати хлопця в науку – щоб якогось ремесла навчився. Віддав до коваля – Віник втік, до стельмаха, до кушніра – відусіль Віник втікав. От тільки від шевця не втік. Буду – каже – шевцем, бо ж відомо, що шевці – люди веселі, і в чоботях їхніх люди краще танцюють, як босі.
Вивчився Віник, почав людям чоботи шити, та все жартуючи. Але швець з нього був такий собі, бо біда одна не ходить. Жарти жартами, але ще й пити почав! А що пив він не часто, але багато, і то лише сім днів на тиждень, толку з його роботи було мало. Збудував йому батько хату на одділі скраю села. Так він і жив собі сам.
Якось однієї осені була сильна гроза. Грім, блискавка, вітер листя обриває, дощ в шибку тарабанить. Сидить собі Віник при каганці, грубку топить, зі старої шкіри постоли морщить. Коли це раптом у двері стукає хтось. Відчиняє Віник – на порозі бабця стоїть, чорною хусточкою запнута – мокра як хлющ.
Віник і тут пожартував: „Ого, бабцю, то хіба ж годиться під дощем купатися восени? Літом купайтесь”. А проте завів бабуню в хату, до грубки посадив, дав рушничка витертись.
– То що, бабуню, може, горілочки вип’єте трошечки, щоб зігрітися? – питає Віник.
– Вип’ю! – каже бабуся.
Налив Віник чарочку старенькій, оселедця закусити знайшов, цибульки, далі сам з нею ще випив. А знаєте, яка в шевців горілка? Так отож…
Бабуня горілочки хильнула, зігрілася розімліла коло вогню, а далі ну співати й танцювати:
Ой чук шкарбундрав –
Козак з дівки перстень зняв!
Натанцювалася, наспівалася, сіла спочити, та й каже:
– Знаєш, хлопче, кого ти пригрів, нагодував та напоїв? Я – Смерть твоя! Але що ти такий веселий і гостинний хазяїн, то дам я тобі відстрочку – живи. Але прийду по тебе, коли ти женитись будеш.
Віник хоч і злякався, але ж тут-таки і придумав штуку.
– А що, пані Смерть, невже таки від тебе і сховатися не можна? А якщо я всі двері-вікна зачиню і в скриню сховаюсь, то невже ти до мене доберешся?
– А доберуся! – засміялася Смерть – Я у будь-яку шпаринку пролізу.
– Ану покажи!
– Ну, куди пробратися? – питає Смерть.
– Та хоч би у цю пляшку з під горілки! – А горілку вони вже давно вицмулили – пляшка порожня стоїть.
Смерть тоді скочила на стіл і зробилася така довга довга і тонка-тонка, як мотузка, та й давай у пляшку сотатися. і скрутилася на дні у кільце. А Віник схопив пляшку, качаном заткнув, шкірою замотав, дратвою обв’язав, смолою засмолив, та так міцно, що Смерть і не вилізе. Побіг та й у хаті пустій під припічком закопав.
Після того Віник пити горілку кинув, за роботу гарно взявся, і справи у нього на краще пішли. Став він чоботи найкращі в усій окрузі шити. Навіть сам пан Потоцький у нього чоботи замовляв. Правда, платити за них не платив, а так забирав. А що ж: панське діло таке – людську працю забрати, а грошей не дати. Зажив Віник добре, забагатів.
А в цей час на світі білому ніхто не вмирає. Навіть старі і немічні – ті, хто на себе смерті просить-благає, – вмерти не можуть. Пропала смерть на землі.
Пора вже Вінику й женитися. Висватали йому дівчину – Галею звали. От уже рихтується весілля, смажать, шкварять, шишки печуть.
Коли це через село їде панок конем. Під’їхав до тину та й попросив водички напитись – Галя йому й винесла. Напився він та й питає: „Чиє це весілля має бути?”. Галя каже: „Моє!”
– Ой, яка ж ти дівчина добра, та й невістка гарна будеш! А чи маєш персня золотого до вінчання?
– Ні, не маю.
– За те що ти така добра до мне, я тобі відкрию одну таємницю, – каже панок, – Отам скраю села у пустій хаті під припічком скарб закопаний. Відкопай, то й знайдеш перстень собі.
Сказав та й поїхав.
А не просто панок був, а помічник Смерті.
Назавтра поїхав Віник на базар у Жашків, а Галя побігла – відкопала пляшку, дратву розв’язала, шкіру розгорнула, а в пляшці перстень золотий, аж міниться!
Розбила Галя пляшку, перстень добула, на пальця вдягла.
От уже сидять гості за столом, гуляють, молодих вітають. Аж тут і бабця-повитуха іде – покликали її, не забули. Прийшла вона, сюди-туди по господі – і наказала щоб криницю у садочку шкірою затягнули і гвіздками забили.
Гуляє весілля в селі, на пальці у молодої перстень виблискує… Добре всім, а Віник світом нудить, все йому на місці не сидиться, все хочеться з тої кринички води попити, ні пиво, ні вино йому не йде – та вода йому солодшою від меду здається.
Не втерпів Віник, одвихнувся якось, побіг до кринички, а там після дощу шкіра набрякла, прогнулася, і в ямці трошки води зібралося. Нахилився Віник до тієї калюжки, сьорбнув раз, другий, та й захлинувся.
Надбігли люди, Галя плаче, бабуня-повитуха руки ламає і приказує:
– А я ж бачила, що він на весіллі в криниці утопиться, уже ж і шкірою забили, та, видно, від долі не втечеш.
Аж раптом Віник як засміється, як зарегоче, як закашляється, так з нього та вся вода і вилетіла. А він сидить у калюжі, утирається та й, сміючись, каже: – Ото я вже зовсім із життям попрощався, та згадав, що пану Потоцькому не встиг одного чобота дошити, то як же він, бідний, в одному чоботі без халяви ходити буде?
Усе смішки, усе гульки,От така доля на світі буває. Хто живе весело, той і у вогні не горить, і у воді не тоне!
А о смерті нема думки.
– Іди, смерте, бо вилаю,
Бо я тепер гості маю.
Іди, смерте, іди проч –
Голівоньки не мороч!
