Хмаринка

Вони зосереджено сунули по небу великим, рухливим скопищем. Час від часу хмари деформувалися, змінювали свої обриси на різні неймовірні фігури. Це могли бути якісь чудернацькі звірі, химери, кораблі або, навіть, краєвиди з кучерявими деревами та кущами… Хмари були неговіркі, мовчазні й відчувалась якась напруга, занепокоєння, тривога в їхньому русі. Але це і не дивно. Ці небесні створіння збиралися виконувати дуже відповідальну роботу у далеких краях.

Маленькій пухнастій Хмаринці було нудно плисти безупинну невідомо куди з цими мовчазними особами. Її гнітила напружена тиша, вона марудилася від нерозуміння. Хмарці ж хотілося брати участь у чомусь такому веселому і цікавому. До кого вона не зверталася, кожна хмара удавала, що не чує її, і при цьому прямо на очах фантасмагорично змінювала свою форму, наче це для неї було важливіше. Нарешті, одна невелика, неповоротка хмарина у вигляді слона відповіла їй:

— Ми всі сунемо виконувати дуже важливу роботу. Виникла потреба терміново полити в далеких краях засохлі землі… — і хмара стала схожою на носорога. — Це конче необхідно для рослин… — після цієї невеличкої промови вона миттєво злилася з купою інших хмар.

Хмарка не розуміла сенсу майбутньої роботи, вона не хотіла рухатись разом з усіма у невідомість. Вона бажала залишатися чи то пухнастим котиком, чи щеням і безтурботно гуляти просто по небу досхочу. Мало-помалу Хмаринка почала відставати від загалу. І раптом якийсь грайливий вітерець підхопив її та потягнув догори. Від несподіванки у Хмаринки перехопило дух. Тут, на висоті, повітря було значно чистіше, ніж унизу, і дихалося чудово. Згодом вона заспокоїлась і подивилася униз. Там Хмарка побачила сіру, бурхливу масу своїх товаришок. Хмари клубочилися, перероджувалися і слухняно рухалися за командою вітру. Потім невідомий потік потягнув її ще вище, і вона побачила під собою, десь далеко у низині, чудові краєвиди: рівні, різноколірні клаптики полів, темні плями лісів, блакитні нитки струмків і річок.

Від неочікуваної свободи Хмаринці хотілося сміятися, співати, танцювати. І вона почала рухатися в чудернацькому танці, підспівуючи собі. Хмарка постійно змінювалася: то була пір’їстою, як японська хризантема, то запліталася в мереживо, то ставала крислатим деревом, то виглядала як сніп із розтріпаних степових трав.

Та з часом їй набридло танцювати й співати. Адже ніхто її не бачив, ніяк на неї не реагував, не розділяв її настрій. А тут ще Сонце стало припікати й Хмаринка почала відчувати, як вона тане, розчиняється у повітрі. Хмарці стало лячно від думки, що скоро вона зникне. І їй захотілося опинитися серед своїх, таких рідних, мовчазних хмар. Там, серед них, їй було так добре, затишно. Це тільки зараз вона зрозуміла, де їй було найкраще. У колективі хмарин вона була захищена від нестерпного Сонця, разом з ними вона могла виконати благородну справу — рятувати рослини від посухи. А для чого вона живе та існує зараз? Який слід залишить вона на небі, на землі?

І коли її розтягло в прозорі, майже невидимі, пасма повітряними потоками по небу, Хмаринка побачила під собою сіре скопище нових хмар. З усієї сили вона намагалася стягнути залишки себе до купи, та потоки вітру, що вирували скрізь, не давали можливості їй це зробити. Грайливі вітерці сміялися з її потуг. Та ось одна з верхніх хмар побачила боротьбу Хмаринки з повітрям і простягнула їй найдовше своє пасмо. Її волога маса була досить потужною, вітерці не могли їй зашкодити, розірвати, і Хмарка вже поступово приєдналася до загальної спільноти хмар.

Нові товаришки теж були небагатослівні, як і колишні. Вони стрімко рухалися, перекочуюсь одна за одною, тому, що поспішали виконати своє особливе завдання. Десь квітучим садам вкрай не діставало вологи, тільки-но зав’язавшись плоди потім не могли стати смачними, соковитими. Хмаринка цього разу вже не ставила жодних запитань. Вона розуміла, що просто так хмари по небу не рухаються. А через деякий час почали відчуватися запахи весняного цвіту. Хвилі пахощів від яблуневих садів змінювалися ароматом бузку, жасмину, перших садових квітів.

Хмари швидко збилися у величезну важку масу і коли волога в них з невидимих частинок перетворилася на великі краплі, вони вже не могли втриматися у повітрі, краплини почали тихенько падати на землю. Потім з них утворився рясний, щедрий дощ.

Він падав довго і неквапливо. Багато хмар зібралися для нього цього разу. Сади раділи дощу, розправляли віти, тріпотіли ще невеличкими листочками. Раділа небесній волозі й уся природа. Як тільки дощ закінчився, з’явилися невтомні бджілки, джмелі, які працювали без відпочинку, збираючи нектар і одночасно запилюючи квіти. Урожай в цьому році повинен бути добрим.

А Хмарка? Що стало з нею? Вона не щезла, коли впала у вигляді дощу на землю. Усіма краплинами свого тіла вона теж раділа разом з іншими порятунку садів і мріяла тепер, що у майбутньому вона знову підніметься у вигляді пари на небо і стане новою, але досвідченою Хмариною. Вона знов відчує захопливий дух височини, попливе у дальні краї. Ще їй думалося про те, що всі істоти чимось схожі й водночас різні. Кожен має свою унікальність, неповторність, у кожного є своя місія у житті. Але без підтримки однодумців ми нічого не варті.