Плаксива Настуня
Чи знаєте ви нашу Настуню – гарненьку дівчинку з великими розумними очима та кирпатим носиком? А вже як мама заплете їй у кіски бантики і одягне чистеньке платтячко, то такої красуні годі й шукати!
Тільки все це Настуні ні до чого, бо наша Настуня дуже любить поплакати.
От і сьогодні вранці мама погладила її по голівці, ніжно поцілувала і сказала: «Доню, прокидайся. Дивись, вже сонечко заглядає до тебе у вікно. Час вставати».
Та Настуня кривить гарненького ротика, тре кулачками очі і починає плакати.
− Я не хочу прокидатися! І вставати не хочу!
− То що ж ми будемо робити? − усміхається мама. − Будеш спати увесь день?
− Не хочу спати увесь день! − продовжує капризувати Настуня.
− Ну гаразд, моя люба, не плач, − лагідно просить мама і бере донечку на руки. − Там, у дитячому садочку, на тебе давно чекають друзі. Та й Олена В’ячеславівна виглядає − де це Настуня забарилася? Адже час робити ранкову зарядку!
− Не хочу зарядку! – вже вголос рюмсає Настуня.
І все ж мама одягає їй платтячко, зав’язує гарні бантики та обережно витирає слізки. Але Настуня всю дорогу, аж до самого дитячого садочка, знову вмивається гіркими сльозами.
− Що трапилось? Чому ти плачеш? − запитує вихователька Олена В’ячеславівна, йдучи назустріч дівчинці.
− Не зна-а-аю! − схлипує Настуня, і сльози, як горох, котяться по її щічках.
− Дивись, он твої подружки Софійка, Наталочка і Даринка чекають на тебе під грибочком. Вони вже відкрили перукарню і будуть робити лялькам нові зачіски. Ходімо швидше! – пропонує вихователька.
− Не хо-о-очу! − не вгамовується Настуня.
− Ось, візьми. Це тобі! − простягає їй цукерку Миколка. Йому дуже подобається Настуня. Вона така гарненька, коли не плаче! Миколка, з цукеркою в руках, щоранку чекає Настуню. Він сподівається, що колись ця дівчинка йому посміхнеться і скаже: «Дякую!».
