Як Ослик Мося вчив друзів рахувати

Ще сонечко не вмилося ранішньою росою і його перші промені лишень визирнули з-за обрію, а Ослик Мося вже вийшов зі свого будиночку. Він солодко потягнувся і замріяно подивився в далечінь. Скільки цікавих пригод чекає на нього сьогодні? Сам дядечко Бобер запросив нашого Ослика до себе у гості, порибалити біля річки.

Ослик Мося до запрошення поставився дуже відповідально: взув гумові чобітки, щоб не намочити ніжки у воді, й одягнув брилика, аби сонечко не напекло йому голову. Потім взяв відерце, поклав у нього мамалигу, ту, що мама зварила, причепив збоку вудку і рушив до хвірточки.

Десь тут на Ослика вже мав би чекати Коник-стрибунець. Друзі ще вчора з вечора домовились піти рибалити разом.

– Конику! – тихо покликав Ослик Мося. – Конику, ти де?

Але відповіді не було. Тільки жалібно скрипнуло відерце.

– Мабуть, проспав, – подумав Ослик. – Може хоч Зайчик вже прокинувся! Він теж хотів з нами.

І Ослик Мося полопотів знайомою доріжкою у бік річки, мугикаючи собі під ніс веселу пісеньку.

Дійшовши до пеньочка, біля якого минулого літа вони із Зайчиком познайомились, Ослик зупинився і прислухався: чи не хрумає, бува, десь поруч куцохвостий смачну морквину? Адже не раз Мося саме за цим звуком визначав місце знаходження свого товариша. Але цього ранку там не було нікого.

– Зайчику! – погукав Ослик. – Ти тут є?

І знову до нього ніхто не обізвався, тільки вітер стиха  колихнув зелену травичку біля знайомого пенька.

– А ще каже, що добре чує, бо має довгі вуха! – посміхнувся Ослик Мося. – Та тут, мабуть, хоч і з рушниці стріляй, спатиме собі далі! Ну, що ж, залишилась тільки Білочка. Я обіцяв по неї теж зайти, – нагадав сам собі Мося.

Він підійшов до дерева, на якому жила Білочка, і голосно запитав:

– Білочко, ти вдома?

– Вдома, – відповіла Білочка. – Ви йдіть! Я зараз причепурю свого хвостика і наздожену вас!

– Гаразд! Наздоганяй! – погодився Ослик і попрямував далі.

Невдовзі Ослик Мося опинився на березі річки.

– Дядечку Бобер, я вже прийшов! – голосно повідомив він.

– Ну прийшов і прийшов! Чого кричати? Увесь сон розігнав! – виказала своє невдоволення Жабка, що дрімала на камінчику неподалік очерету. Вона сердито надула обидві щоки, кілька разів квакнула і шубовснула у воду.

– Вибачте, я Вас не помітив! – сказав Мося, бо був дуже чемним осликом.

– Та, що вже тепер вибачатися? Ходять і ходять сюди! І чого ходять? Навіщо? – продовжувала під водою обурюватись Жабка. Від її жаб’ячого бубоніння на воді з’являлись маленькі, пузатенькі, мов жаб’ячі щічки, бульбашки.

– Що тут за галас? – бадьорим голосом запитав дядечко Бобер і, як завжди несподівано, виринув біля самісінького берега. – Привіт, Ослику! Я дуже радий, що ти прийшов! А де ж твої друзі? Чи, може, вирішив виловити з річки всю рибу сам?

– А не вийде! – сміючись, вискочив з осликового відра Коник-стрибунець.

Ослик Мося від несподіванки аж сів на траву.

– Звідки ти тут взявся? – здивовано запитав він у Коника-стрибунця.

– Із твого відра! – не переставав сміятися Коник-стрибунець. – Навіщо я буду топтати свої ніжки, якщо є можливість з комфортом проїхатись? М’яко, затишно. Ліг собі на мамалигу, і тебе несуть!

– От же ти хитрун який! – розсміявся й Ослик Мося. – А я думав, що ти проспав!

– Як я міг проспати першу риболовлю свого найкращого друга? – підморгнув одним оком Коник-стрибунець і потер передні лапки. – Ну, що? Діставай вудку, будемо рибку ловити!

– Без мене не починати! – почули друзі голос Зайчика. І не встигли вони навіть зрозуміти, звідки саме він долинає, як вухань опинився поруч.

– Зайчику, а де ти був? – запитав у нього Ослик Мося. – Я тебе гукав біля пеньочка!

– Та… мене тут, несподівано, Лисичка запросила на вранішню пробіжку лісом! Так я оце набігався і вирішив навідатись одразу сюди. Подумав: а раптом ви вже тут!

– Бачиш, який ти розумник! – сказав Ослик. – А ми й справді вже тут! Тепер треба тільки Білочку дочекатись!

– Не треба мене чекати! Ось вона – я! – весело затріскотіла Білочка і, мов руда стріла, промчала стежкою, яка привела її до друзів.

– От тепер порядок! Всі в зборі! – посміхнувся дядечко Бобер. – Ну, що ж, не буду вам розлякувати рибу! Ослику, ти пам’ятаєш все, чому я тебе навчав?

– Звичайно, пам’ятаю! – озвався Ослик. – Я уважно слухав! Перш за все, треба взяти малесенький шматочок мамалиги і начепити її на гачечок. Потім закинути гачечок у річку і чекати доки клюне рибка. Правильно?

– Правильно! Але найперше треба вудку дістати! – пожартував дядечко Бобер. – Вдалої риболовлі!

– Дякуємо! – дружно відповіла вся компанія.

Дядечко Бобер тихенько пірнув під воду і поплив у своїх справах. А Мося дістав вудку, начепив на гачечок мамалигу, закинув її у воду і присів на бережку, як справжній рибалка.

Перша рибка клюнула майже одразу.

– Мабуть, дуже смачну мамалигу зварила моя мама! – вголос припустив Ослик Мося. Друзі з ним погодились і швиденько набрали у відро водички, щоб пустити туди впійману рибку.

Мося ніколи не був скнарою, тому, по черзі, давав вудку своїм товаришам, аби вони теж могли насолодитися справжньою риболовлею.

Скільки ще риби вони наловили, ніхто не рахував. Але щоразу, коли чергова рибка опинялась на березі, всі дуже раділи!

Приблизно через годину до них знову підплив дядечко Бобер.

– Ну, як ваші справи? Скільки риби наловили? – запитав він.

– Зараз порахуємо! – сказав Ослик Мося. – Я вже аж до ста вмію рахувати, а це ого-го, як багато!

Друзі нахились над відром.

– Одна, дві, три… Ой, куди ж ти попливла до не порахованих? – сказав Мося котрійсь із рибок, що плавали у відрі. – Почну з початку! Одна, дві, три, чотири, п’ять…

– Ти вже цю рибку рахував! – зауважила спостережлива Білочка.

– Я придумав, як правильно порахувати рибок! – весело вигукнув Ослик Мося. – Ось так!

І він почав діставати з відра по одній рибці, обережно відпускаючи їх назад у річку.

– Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять. Десять! Ми сьогодні упіймали десять рибок! – радісно повідомив Ослик Мося.

От тобі й на! А навіщо ж ти їх відпустив? – здивовано запитав дядечко Бобер.

– Я їх не відпустив! Я їм життя врятував! – задоволений своїм вчинком, відповів Ослик Мося.

– Розумію, добрі справи робити дуже приємно! – усміхнувся дядечко Бобер. – Приходьте ще колись порибалити!

– Дякуємо! – радо відповіли друзі і, прихопивши вудку та відро, рушили стежкою до своїх домівок.

– Ти й справді аж до ста вмієш рахувати? – запитала Білочка у Ослика, коли вони майже дійшли до лісочка.

– Звичайно! – відповів той.

– А ти не міг би і мене навчити? Мені конче потрібно знати: скільки ще горішків я маю зібрати про запас на зиму, якщо у моє дупло поміщається п’ятдесят? А я зібрала лише десять, бо рахувати вмію тільки до десяти.

– Домовились, навчу! Завтра й почнемо! – пообіцяв Мося.

– І мені, будь ласка, допоможи порахувати, скільки моркви поміститься у моєму схроні, який я вирив під старим пеньочком, – попросив Зайчик.

– Добре, порахуємо! Ти ж мій друг, і я маю тобі в усьому допомагати!

– А мені ти друг? – раптом поцікавився Коник-стрибунець.

– Друг! – впевнено відповів Ослик Мося.

– Тоді нумо порахуймо, скільки твоїх і моїх кроків до твого і мого будиночку! – запропонував Коник-стрибунець.

– Давай! – радо погодився Ослик Мося.

– На старт! Увага! Почали! – скомандував Коник-стрибунець і друзі помчали доріжкою, весело рахуючи свої кроки.

 

А ти, мій маленький друже, вже навчився рахувати до ста? Чи, може, й більше можеш?

Як гадаєш:

Скільки ж кроків нарахували Ослик Мося і Коник-стрибунець до своїх будиночків?

Скільки горішків ще порібно назбирати Білочці?

І скільки моркви поміститься у Зайчиковому схроні?

Як Ослик Мося вчив друзів рахувати

Віолетта Харрд та кімната загублених речей

Як Ослик Мося вчив друзів рахувати

Історія діви Лади

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->