Хлопчик, який вдивлявся у темряву

Яринка мешкала з мамою та татом в новій трикімнатній квартирі. Дівчинці подобався світлий інтер’єр та сонечко, яке заглядало у вікна. Раніше вони жили в гуртожитку, спали втрьох на розкладному дивані й вона звикла тулитися до теплої маминої спини. Тепер мала власну кімнату. Там було багато повітря та місця для ігор, проте, вночі, залишаючись наодинці, Яринка думала про страхи.

Щойно світло згасало, великий плюшевий ведмідь перетворювався на монстра з ртутними очима, ляльки на скелети, а за шторами ховалися привиди. Яринка залазила під ковдру й лежала так всю ніч.

***

Ввечері мама почитала Яринці казочку й прочинила двері балкону, щоб впустити свіже повітря. Побажавши: «На добраніч», − вона вийшла та вимкнула світло. Дівчинка хотіла швидко сховатися з головою під ковдру, коли раптом почула дивний звук. Він не лякав, навпроти зачаровував мелодійністю. Прислухалася. Хтось грав не сопілці. Яринка сіла на ліжку, спустила ніжки додолу, зіскочила й вийшла на балкон.

На сусідньому балконі стояв хлопчик. Яринка заслухалась, такою дивовижною здавалася його гра. Коли мелодія стихла, дівчинка почала плескати в долоньки. Вона хотіла винагородити музиканта.

− Привіт. Чому ще не спиш? − звернувся до неї хлопчик.

− Я почула твою музику й прийшла. А сам, чому ще не в ліжку?

− Вдивляюся в темряву.

− Що робиш?

− Колись, коли я був маленьким, як ти, то дуже боявся залишатися на самоті. − Яринка подумала, що він не набагато старший, але промовчала, бо сама ж щойно боялася. − Мені скрізь ввижалися страхи. Одного разу я втомився боятися й вирішив поглянути на них. Було дуже моторошно, але я розплющив очі та зробив це.

В моїй кімнаті стояв великий іграшковий кінь. Вночі він перетворювався на людожера. Кінь став першим, на кого я поглянув крізь темряву. Дивився допоки людожер знову не перетворився на коника. Тоді встав з ліжка і зазирнув під нього. Завжди думав, що там хтось живе, але коли присвітив ліхтариком, виявилось, що нікого там немає.

Так робив з кожним предметом, який мене лякав. Коли обстежив кімнату, вийшов надвір. Ми тоді жили в приватному будинку. Поступово, день за днем, я вдивлявся в темряву. І, знаєш, одного разу відчув, що страхів не залишилося, натомість темрява дарує чудові образи. З того часу я вдивляюся в неї, щоб побачити історії про інші світи, загадкових істот та веселі пригоди. Якщо не будеш боятися, то розповім тобі якось.

− Я нічого не боюся. Тепер теж вдивлятимусь в темряву, як ти. Розкажи історію, будь ласка, − Яринка сіла на плетене крісло, що стояло на балконі, та підтягнула ніжки, а хлопчик перехилився зі свого балкону, щоб вона краще його чула.

− Я розповім тобі про піратів та таємничі острови, а потім ти підеш спати й вже ніколи не бачитимеш страхів, а лише чарівні історії. Домовилися?

− Так.

З того часу в Яринки з’явилася таємниця − темрява приховує багато цікавих речей, тож варто подолати страхи та вдивитися в неї.