Чарівний світ карамбоболиків

Літнього сонячного ранку Лесик забіг на Яринчине подвір’я та голосно загукав. Півень ледве не впав з паркану, на який заскочив, щоб проспівати: «Кук-ка-рі-ку!»

— Яринко! Яринко!

— Чого розшумівся? − вибігла на ґанок босонога дівчинка й сонно закліпала очима.

— Забулася? Ми сьогодні ідемо на риболовлю.

Яринці хотілося спати, але вона завжди слухалася Лесика, який був старшим й вмів вигадувати цікаві ігри. Тож швидко зібралася, схопила зі столу шматок свіжоспеченої паляниці та вибігла на двір.

— А де ми ловитимемо рибу?

— Звісно де, в Генівці (так звався невеликий ставок, який викопав дід Гена, коли працював трактористом).

— Так там води по коліно, — не заспокоювалася Яринка.

— Ну той що. Тато цього року туди коропів запустив. Вчора хлопці отакого зловили, — розвів широко руки задля драматичного ефекту.

Діти швидко опинилися на березі. Від води підіймався легкий туман й озерце набувало казкової таємничості. Яринка здригнулася від сирого холодного повітря, але Лесик не зважав. Його оченята світилися азартом. Він вдягнув черв’яка спершу на свій гачок, а тоді допоміг подрузі. Закинули вудки та сіли чекати.

З кущів, вигнувши пухнасту спинку, вийшла й всілася поряд Мурка. Сподівалась, що і їй щось дістанеться.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Яринці стало нудно.

— Лесику, може рибки сплять?

— Не вигадуй, — буркнув хлопчик. — Найкраще клює зранку.

І раптом діти побачили, що Яринчина вудка смикнулася. Лесик напружився і вдивився у каламутну воду. Яринка несміливо взялася за вудилище.

— Давай краще я, треба підсікти.

Лесик вправно потягнув важку здобич, від якої аж вудилище прогнулося, але коли діти побачили, що вполювали, то здивовано видихнули.

Це була велика, обліплена мулом та дрібними молюсками мушля схожа на рапана.

— Ух ти! Може там перлинка, чи равлик-монстр, — скорчила страшну мордочку та приклала руки до голови, немов ріжки, Яринка.

— Я сподівався, що це короп, — сумно зітхнув Лесик.

Яринка узяла мокру мушлю та приклала до вушка.

— Зараз послухаємо шум моря.

— Привітосіки! — почулося з мушлі.

Від несподіванки дівчинка впустила мушлю на травичку, а Мурка сторожко вигнула спинку та випустила кігтики. Здивовані діти побачили, що з мушлі вийшло малесеньке створіння розміром з ляльку Лол.

— Ой. Це що за комаха? — діти нахилилися, щоб краще його розгледіти.

— Я не комаха, — створіння вперло в боки відразу чотири ручки-лапки. — Я — карамбоболик.

На широкій округлій мордочці з великими очима, обрамленими довгими віями, з’явився насуплений вираз.

— Ніяких карамбо-бо-босиків не існує, — авторитетно заявив Лесик.

— Як не існує? — створіння почало мотляти туди-сюди довгим, зігнутим крючечком на кінчику, хвостиком. — Я існую, мій тато існує, моя мама існує, мій дід існує, моя бабуся існує, мій братик існує, моя…

— Добре, добре, — погодився Лесик, злякавшись, що зараз вони почують про всіх карамбоболиків світу до третього коліна. — То ти живеш в мушлі?

— Так. Живу. А ще живе мій тато карамбоболик, моя мама карамбоболик, мій дід карам…

— Зрозуміло, зрозуміло — Лесик здогадався, що зараз знову почує перелік всіх родичів.

— А хочете до мене в гості? Вся моя родина: тато карам…

— Хочемо! Дуже хочемо! — застрибала Яринка. — Але ж ми не помістимось у мушлю, я навіть дивуюся, що ти помістився.

— А ви тричі її потріть, — карамбоболик підморгнув своїм дивовижним райдужним оком, яке випирало назовні, як у рибки.

Діти потерли мушлю. Спершу нічого не відбулося. Вони питально подивилися на карамбоболика й раптом відчули, як їхні руки та ноги зменшуються. Стало лоскотно та дивно. Коли Яринка зменшилася до розмірів Мурчика, вона злякалася, що випаде зі свого одягу й залишиться зовсім голісінька. Але її спідничка та футболка теж зменшувалися. Поки дівчинка про це думала, незчулася, як стала крихітна.

Довкола дітей височіла трава. Мурка зацікавлено розглядала незнайомих їй мишей. Вона підняла свою лапищу з довгими пазурами та замахнулася…

− Тікаємо! – Лесик схопив Яринку за руку та потягнув до мушлі. Карамбоболик поспішив слідом.

Гурт опинився у величезній печері, стіни, підлога та стеля якої були блискучим перламутрово-рожевим та слизькими. Не втримавшись, дітлахи хлюпнулися на сіднички, і їх понесло довгим коридором. Це нагадувало спуск з гірки в аквапарку, тільки без води й значно швидше. Раптово очі засліпило яскраве сонячне світло. Всі замружилися і відчули, як з розгону плюхнулися в щось пухке та повітряне.

— Ой, де ми? Яринка здивовано відчула, що лежить серед ніжного, майже невагомого пуху.

— Це наш посадковий майданчик, — повідомив карамбомболик, — Він зі справжніх хмаринок.

Щойно вилізли та обтрусилися, як побачили, що в їхній бік прямує група істот, схожих на їхнього нового знайомого. Лесик озирався довкола, намагаючись зрозуміти, куди ж вони втрапили. Посадковий майданчик розміщувався посеред галявинки, а на горизонті виднілося невелике село з однаковими біленькими хатками під смугастими синьо-рожевими стріхами.

— Вітаю вас, нові господарі, — вклонився карамбоболик з довгою жовтогарячою бородою.

— Дідусю, я їх знайшов і привів, як ви й наказували.

Діти перезирнулися.

— Вітаємо вас! — Лесик вирішив бути ввічливим.

Дітей відвели в село, нагодували смачною перепічкою та напоїли молоком. Лесику було цікаво, чому дідусь-карамбоболик назвав їх господарями, але запитати він не наважився.

На прогулянці дітям показали село та розповіли про уклад життя. Лесик подумав, що карамбоболики, хоч і вирізняються від людей зовнішньо, насправді дуже на них схожі. В них був дитячий садочок, школа, магазин, невеличка фабрика з виробництва одягу й пекарня, в який пригощали найсмачнішим у світі хлібом. Дітям подобалося гуляти в супроводі нових друзів. Так за розмовами та іграми минув день. Яринка схаменулася першою.

— Нам же треба додому повертатися. Мама розхвилюється, — сплеснула рученятами.

— І справді, — Лесик підтримав подружку.

— Ми відведемо вас до великої драбини, і так дістанетесь виходу, — зауважив дідусь-карамбоболик.

— Але ж ми тепер маленькі, — розгубилася Яринка.

— Я дам вам чупік — це універсальний збільшувач. Щойно ви його лизнете, відразу почнете рости. Тож треба буде поспішити вибратися, інакше розірвете наш світ, коли збільшитеся.

Дітей провели до драбини. Вони обійняли на прощання карамбоболика тата, карамбоболика маму, карамбоболика діда, карамбоболика… Всім дісталися теплі дружні обійми.

— Діти, ми показали вам свій світ і просимо про захист. — Дідусь-карамбоболик вклонився, а слідом всі мешканці маленького села.

Лесик хотів щось заперечити, але зупинився, зовсім по-дорослому глянув на привітних карамбоболиків:

— Ми завжди оберігатимемо ваш світ, — поклав руку на серце та вклонився у відповідь.

Дідусь-карамбоболик дістав з кишені зелену желеподібну масу, схожу на тенісного м’ячика:

— Це чупік універсальний збільшувач.

— Ми точно повинні це лизати? — засумнівалася Яринка.

Лесик першим висолопив язичка та торкнувся чупіка.

— Біжи, — крикнули йому карамбоболики, і він поспішив до сходів. Яринка закрила очі й лизнула.

— Яринко, хутчій!

Лесик пропустив подружку вперед, і вона спритно перебираючи руками та ногами подерлася до гори. Хлопчик не відставав. Коли залишалося вже зовсім трохи, відчув, як росте, перехопився відразу через кілька сходинок і ледве встигнув вискочити за Яринкою. Діти знову опинилися в перламутрово-рожевій печері. Стрибок, і от вже знайомий берег озерця. Мурка давно пішла, покинувши нецікаву їй мушлю й так і не дочекавшись рибки

— Ой, клює, — кинувся до вудки Лесик і витягнув величезного коропа.

Сідало сонечко. Вода зафарбувалася яскраво-малиновим кольором. Яринка задивилася на цю красу, але раптом згадала про мушлю, що забуто лежала в траві.

— Лесику, ми повинні її забрати та зберегти, адже в ній цілий світ.

Зголоднілі та щасливі діти пішли додому. Лесик ніс відерце з впійманою рибою, а Яринка їхню дивовижну знахідку.