Осінь без смутку

Літо збігло швидко і непомітно. Але листочки, що росли на деревах це помітили тільки тоді, коли почали втрачати свій зелений колір. Куди та чому він зникав — не знали. Поки художниця Осінь розфарбовувала їх у інші кольори, вони зі сумом дивилися в небо, зітхали, тихо перемовлялися поміж собою, згадуючи, як їм усім було добре рости й шелестіти на гілках дерев, пити теплі краплини ранішньої роси, загравати з вітерцем, слухати спів птахів. А ще вдихати аромати літніх квітів, трави, які росли внизу на землі. «Однак тепер усього цього не буде, — думали. — Та й без свого зеленого кольору станемо нікому не потрібними. Навіть люди на нас не дивитимуться».

Одного ранку прокинувшись від поцілунків сонячних зайчиків, деякі листочки помітили на собі нові кольори: багряний, жовтий, червоний, вишневий, рожевий, фіолетовий. Дякуючи їм вони стали ще привабливішими, яскравішими. Та не довгою виявилась їхня радість, як з холодними днями, туманами, що не хотів довго розсіюватися, з відсутністю сонечка, яке часто ховали за собою сірі хмари і з яких, якщо не йшов дощ то мрячила мжичка, листячко почало ще важче зітхати, опадати й сумувати, що більше не зможуть радувати людей своєю новою красою. Бо хто з них ідучи по них, дивитиметься собі під ноги.

Якось лежачи на землі, помітили хлопчика, який обережно йшов із батьками і з кожним своїм кроком, нахиляючись, підіймав листочки та складав їх в осінній букет.

— Візьми мене до себе! І мене! Подивись яке я барвисте! І я також красиве! — лунало звідусіль.

Хлопчик був готовий забрати всіх, однак лише до деяких простягалися його рученята зате посмішка не залишала байдужими жодне листячко. Й від того якою вона була щирою, ніжною, лагідною та без краплини смутку, світ ширшав, добрішав, а барви художниці Осені, навіть в осінньому букеті ставали ще золотішими.

Осінь без смутку

Безцінна перлинка

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->