Голочка та Подушечка

Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу, звали Оленкою, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям – Світланкою. І ніколи не було між дівчатками згоди, тільки крик та бійка. Закінчувалося це все поломаними іграшкими, подертими книгами та безладом у кімнаті. Довго терпіли іграшки таке знущання.

І от знову…

– Віддай! Це мій ведмедик!

– Ні, мій!

– Його мені мама купила!

– Та ні, це мені на день народження подарували!

– Пусти!

– Сама пусти!

– Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та ще й кирпата! Ану віддай!

– А ти… ти…

І враз „хрусь”! Лапка пухнастого новенького ведмедика залишилась у руках Світланки, а решта – в її сестри.

– Ой, що ж ми наробили! – вигукнула кирпатенька, й у зелених очках заблистіли слізки.

– Не ми, а ти! Я не винна! Ти – незграба і товстуля! Я розповім мамі, що це ти розірвала ведмедика. Мамо! Мамо! – закричала Оленка.

– Не кажи матері, вона ж буде мене сварити. Та й ми вдвох його порвали. Бери собі того ведмедика, а я пограюся машинкою, – запропонувала Світланка.

– Е ні, тепер я хочу машинку. Навіщо мені ведмедик, коли він уже без лапки.

– Добре, бери, тільки не поламай, це ж мені тато на іменини подарував.

– Та не бійся, плаксо, не поламаю, я легенько…. ой! – і одне маленьке колесо покотилося під крісло. – Я не навмисно, я тільки легенько притиснула. А давай ляльками пограємося! Давай?

– Добре, давай ляльками, – все ще зі сумом у голосі за поламаною машинкою мовила Світланка. – Я візьму оту велику, добре?

– Е ні, ти ж мала, то й ляльку бери собі маленьку, а великою буду я гратися, – знову завередувала старша.

– І чого ти все мені наперекір робиш? Злюка! – не стерпіла Світланка.

– Он як! То ти ще й прозиватися будеш! Ану віддай мені й ту ляльку! Віддай! – закричала Оленка і, вирвавши з рук сестрички маленьку тендітну ляльку з довгим золотистим волоссям, побігла у коридор, перекинувши дорогою іграшковий будиночок, що розсипався на маленькі кубики.

Світланка, з повними очима сліз, побігла слідом.

– Оленко, Оленко, віддай мені ляльку! Ось я тебе! – доганяла сестричку Світланка, та, тримаючи велику книжку „Казки” в руках, боляче вдарила її, від чого всі сторінки книги розсипались. Оленка вчепилась у руденькі косички сестри, і сестри, борюкаючись та дряпаючи одна одну, покотилися по долівці.

Лялька, що була в руках Оленки, упала під стіл. І раптом вона відкрила очки і звелася на маленькі ніжки.

– Бріті-тім-бріті-бом! – вигукнула вона.

А дівчатка, не зрозумівши, що діється, почали зменшуватися, зменшуватись, аж поки стали завбільшки як горіх. Ще мить – й Оленка почала звужуватись і … перетворилась на блискучу голочку, а Світланка, навпаки, почала роздуватись і стала… маленькою подушечкою для голочок. Тепер на підлозі лежала маленька подушечка зі встромленою у неї маленькою голочкою.

„Ой, що ж це ми наробили? – подумала Голочка. – Як же мені погано зараз, я ж колю свою рідну сестричку. Мабуть, їй боляче зараз!”

– Ну, що мої любі! Як вам зараз, зручно? Це тобі за те, Оленко, що ти завжди намагалася принизити та вколоти словами сестричку, от тепер будеш колоти її, поки… поки ви разом не дійдете згоди та не зрозумієте, як негарно чинили. І ти, Світланко, також часто надувала губки та гнівалася на сестру. А як вам знову стати дівчатками, про це написано у книзі „Казки”, яку ви щойно порвали.

Дівчатка, розгублені та злякані, притихли. Вони намагалися навіть не рухатися, щоби не завдавати болю одна одній. А лялька, сказавши це, перевальцем попрямувала на пласмасових ніжках до коробки з іграшками і, перекинувшись через стінку, впала всередину.

– Ой, як же мені боляче! – скрикнула Світланка-Подушечка.

– Світланко, сестричко, як же мені шкода, що я тобі такого болю завдаю! – мовила Голочка-Оленка. – Що ж ми наробили! Це ти у всьому винна! Навіщо ти золотоволосу ляльку виривала з моїх рук? Навіщо книгою мене била, що та аж розсипалася?

–  Я в усьому винна? Та це ти мені ніколи іграшок не даєш, а тільки сама граєшся. Все собі, і собі.  А батьки ж двом купляють. От тепер і думай, як нам стати знову дівчатками.

– Але ж ми можемо і назавжди залишитися Голочкою й Подушечкою! Світланко! Не будемо сваритися! Треба ж щось робити! Мені лячно, – похнюпилася Оленка з повними очима сліз.

– Треба нам, Оленко, знайти ту книжечку „Казки”, яку ми сьогодні порвали й спробувати скласти її, а там і відповідь знайдемо, як і обіцяла лялька.

– Добре, давай спробуємо! Але як? Ми ж ходити не можемо. Ой, дивись, іде той ведмедик, якого ми вранці порвали. Може, він допоможе? – вискочила з Подушечки Голочка.

А до них і справді наближався ведмедик. Ішов він похитуючись, а в лівій лапці ніс відірвану лапку.

– Добридень, Голочко і Подушечко! Знаю я про вашу біду, лялька вже не раз погрожувала, що перетворить вас на безпорадних і маленьких. Так вона і зробила, тому що ця лялька – чарівниця. Може, я вам допоможу, хоч і завдали ви мені болю. Пам’ятаєте? Лапку відірвали.

Голочка й Подушечка тільки опустили очі. Їм зараз було дуже шкода ведмедика, якого вони так образили.

– Аркушики книжки розлетілися по всій кімнаті, а без неї вам не звільнитися від чарів. Я би приніс вам їх, скільки зміг, та от лапки однієї не маю. Допоможіть мені, і я вам допоможу! – всміхнувся ведмедик.

Голочка закліпала очками на знак згоди.

– А от вам і Нитка. Тепер пришивай, Голочко. Але акуратно, щоби було, як колись, – сказав ведмедик.

Голочка шила, шила акуратно, гарно, міцно, так що й сліду не залишалося від порваного. „Ой, і втомилась я, але ж як гарно вийшло. І навіщо ж ми порвали таку гарну іграшку?” – думала Голочка, переводячи подих від важкої роботи.

– Ти – майстриня на славу! – вигукнув щасливий ведмедик, милуючись пришитою лапкою, а через мить побіг збирати аркушики з книжки.

– Ось вам, це всі сторінки. Шукайте свій порятунок. А мені вже пора…

– Ведмедику, ведмедику, стривай, скажи всім іграшкам, щоби прийшли до нас зранку. Ми хочемо у них пробачення попросити! – вигукнула Оленка.

– Гаразд, дівчатка, скажу. Бувайте! – і, веселий та щасливий, подався до іграшок.

– Оленко, навіщо ти всі іграшки кличеш? Вони ж на нас гніваються. Гадаєш, вони забули, скільки кривди ми їм заподіяли?

– Ні, сестричко, звичайно, вони не забули. Проте є у мене думка…, – і Подушечка, прихилившись до Голочки-Світланки, довго щось шепотіла їй на вушко.

Усю ніч сестрички шили, майстрували, метушились, і Нитка їм допомагала. І от настав ранок. Голочка і Подушечка, змучені та сонні, притулилися одна до одної. Але тільки вони задрімали, як стрепенулися від тарараму, що лунав із сусідньої кімнати. Через якусь хвилинку звідтіля потяглася вервечка розмаїтих іграшок. Очолювали цю процесію їхній приятель-ведмедик і лялька-чарівниця.

– Чули ми, дівчатка, що ви хочете ви нам щось повідомити, – почала розмову золотоволоса лялька. – Говоріть, а ми послухаємо. Чи не так, іграшки?

– Так, так, – схвильовано загули іграшкові звірята, ляльки, машинки й інші мешканці іграшкової коробки.

Голочка та Подушечка підвелися:

– Любі наші іграшки, просимо пробачення за нашу погану поведінку, за те, що не шанували вас, не берегли, а лише рвали й ламали. Ніколи більше такого не повториться. Обіцяємо. А ще ми для вас усіх приготували подарунки, що змайстрували самі. Підходьте ближче, і ми кожного обдаруємо. Ось тобі, конику, сідельце нове, бо те, що було раніше, ми порвали. А тобі, мавпочко, сумочка, будеш туди складати іграшкові банани.

Незабаром усі іграшки тішились якоюсь обновкою чи корисним подарунком.

– Дякуємо вам сестрички, – сказав за всіх іграшок ведмедик, – а тепер ще й від нас тримайте подарунок. Ось вам міцний клей, ним ви зможете сторінка за сторінкою полікувати книжку.

– Який гарний подарунок! Давай, Оленко, приклеюй швидше!

Через деякий час усі сторінки були вже на місці. Проте дівчатка не перетворилися у дітей. Аж ось до них підійшла золотоволоса лялька, яка трималась осторонь.

– Ну от, дівчатка, книжку ви полікували, в іграшок пробачення попросили… Я гадаю, що надалі ви будете їх поважати й шанувати. Отож розгорніть тепер книжку і з перших літер кожної казки складіть слова, тричі їх промовте – й знову станете колишніми дівчатками, ще гарнішими, як були.

– Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м, – швиденько знайшовши потрібні літери, вимовили дівчатка.

– Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Ура! Ми знову дітки, ой як же хороше! А іграшки? Що з ними і чому вони не рухаються? – розгубилися Світланка й Оленка, роззираючись довкола.

Біля них уже не було тих живих іграшок, що говорили з ними, радили та допомагали їм. Іграшки, як заведено у житті, просто лежали на підлозі. І дівчатка, нічого не кажучи, обережно брали їх і несли в іграшкову коробку.

– Дивись, а ось і наш ведмедик, та ще й наче усміхається. Спасибі тобі, ведмедику. А золотоволосу ляльку ми поставимо високо на поличку. Хай нагадує, що ми обіцяли їй та всім іграшкам.

Відтоді між дівчатками не було суперечок. Й іграшок вони не ображали, пам’ятаючи, як це погано – бути Голочкою та Подушечкою.

Без вірного друга велика туга

Без вірного друга велика туга

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->