Королева Світляків

У давні-прадавні часи біля Річки-Сунички звели люди Кам’яне Місто. Будівлі Кам’яного Міста височіли на довгих ногах-палях, ніби стрункі курені, тому до своїх домівок людям доводилося здиратися мотузковими драбинами, а дітлахів після прогулянки саджали до великих кошиків і підіймали вгору.
Напровесні Річка-Суничка затоплювала всі вулиці, і зелені луки за містом, на яких люди кіз пасли, і навіть галявину перед Темним Лісом.  У такі часи мешканці скидали з горищ на воду довгі пласкі човни та їздили на них один до одного в гості, або рибу вудили. І усім добре було – і юшка щодня, і скупатися можна, і стіни домівок фарбувати, сидячи у човні. От тільки дітлахам весняні повені не подобалися – не випускали їх дорослі на вулицю гратися, бо не дай Боже, потонуть.
Остапка теж не пустили. Хоч і день народження у Дмитрика, його найліпшого друга, хоч і дорослий Остапко вже – скоро дев’ять років сповниться, і плавати гарно вміє.
– Татусь повернеться і відвезе, – сказала мама.
– Та він же тільки увечері повернеться! А Дмитрик на мене зараз чекає…
– Значить, ще трошки почекає, а я вам смачного торта спечу.

Тато в Остапка працює річковим наглядачем. Річкові наглядачі слідкують за ладом на воді, розчищають вулиці від завалів, що можуть завдати шкоди чиємусь човнику, рятують тварин, які під час розливу Річки-Сунички опинилися в Кам’яному місті і не вміють плавати. Багато чого гарного та корисного роблять річкові наглядачі. От тільки шкода, що справжня робота у них з’являється тільки навесні, а весь інший час вони сидять вдома, лагодять свої човни і чекають наступної повені.
Остапко зітхнув. Зараз у татка дуже багато роботи, а якщо він і увечері не повернеться? Таке часто буває…
– Мені ж недалеко зовсім – через дві хатини.. – знов почав благати Остапко. – Ну пусти, мамо.. я он учора навіть старого човна смолив – він тепер не тече…
– Сказала – одного не пущу, то й край! Та на старому човні… Ще одне слово від тебе – без торта залишитеся.
І мати йде на кухню місити тісто, а набурмосений Остапко чвалає до власної кімнати. Відкидає фіранки і дивиться на вулицю – як вода плещеться, як човники бігають туди-сюди. А он там – у вітті старого дуба виблискує щось. І що ж то блищати може? Дивився-дивився хлопчик і побіг на горище. Схопив довгу вудочку, видерся на стріху. Тільки б мама не почула!
Обережно-обережно підповз Остапко до краю стріхи, простягнув вудочку до дерева, але не дістав. Тоді замахнувся – може, на гачок оті блискітки зловить? І знов не пощастило – занурилася волосінь у воду попід самісіньким дубом.
– Гей, малий! Що ти ото робиш?! – обурено озвався човняр, що пропливав неподалік.
– Рибу ловлю.
– Я тобі зараз половлю рибу! Ану бігцем до хати, поки твоїх батьків не покликав!

Зітхнувши, Остапко згорнув вудочку і поліз до свого горища. Що ж поробиш – якщо той дядечко напатякає мамі, вона його і ввечері до Дмитрика не відпустить.
– Остапко! Що ти там робиш? – озвалася мама з кухні.
– Снасті на горищі розбираю!
– Їсти не хочеш?
– Ні, поки не хочу!

Що ж там блискотіло? Може, золото? Узяв хтось і сховав великий шмат золота на дереві, а Остапко побачив! І що робити?
«Поплисти, здертися на дуба і забрати? Якщо там справді золото, то ми зможемо змайструвати з татом найшвидшого човна у місті, собаку завести, а для мами замовимо з того золота найгарніші сережки, і вона не буде лаятися!» – гадав Остапко. – «Але ж якщо не золото… то все одно потім скажу батькам, що думав – там золото!» – остаточно вирішив хлопчик, знімаючи капці та сорочку.
Тихенько відкрив вікно, звісився з підвіконня, пальцями дістав до води – холодна! Тяжко зітхнув і відпустив руки.
Під воду пішов тихо – наче риба, а потім швиденько виринув і засичав від морозу. Поплив до дерева, хапаючи дрижаків – і чого штані не зняв? Було б легше…
– Остапко?! – здивовано озвався хтось з поміж віття, коли він дістався до старого дерева.

Остапко підвів голову і побачив мокрого Дмитрика. Той сидів на товстій гілці та й тремтів.
– З-з д-дн-нем н-народ-д-дження, – простукотів зубами Остапко. – Т-ти т-теж-ж йог-го п-побачив?
– Кого – його? Дай-но руку, я тебе витягну.

Дмитрик схопив друга і з силою потягнув до себе на гілку. Мокрі хлопці притулилися один до одного у спробі зігрітися, помовчали трошки.
– То що ж я побачив? – нарешті запитав Дмитрик.
– Золото… – відповів Остапко, вже наперед знаючи, що ніякого золота немає – прямо перед ним на гілці висіла легенька клітинка зі світляком усередині. Таких світляків кожного вечора ліхтарники розвішували на ліхтарних стовпах, і світляки басовито дзижчали, протягом ночі освітлюючи вулиці Кам’яного Міста.

Батько якось розповідав Остапкові, що подібних світляків тільки у їхній країні знайти можна. Звичайні світляки – то зовсім маленькі комашки, анітрохи не зачаровані, та й світла від них зовсім трошечки. А ліхтарних світляків Кам‘яному Місту подарував  триста років тому чаклун-мандрівник з далекого загадкового краю  Зелених Туманів.
– Яке таке золото? – зацікавився Дмитрик.
– Та ніяке… а ти що тут робиш?
Дмитрик знітився:
– Сидів удома і нудився – батьки поїхали кудись, з друзів нікого на вулицю не пускають. А потім дивлюся – підплив до того дуба сонний ліхтарник, повісив свого світляка на гілку і залишив. Спати подався, мабуть. Мені так цікаво стало – я ж ніколи світляків зблизька не бачив! Тільки на стовпах висять собі і дзижчать тихенько. Так цікаво, що не поміркувавши, шувбоснув у воду і поплив сюди.
– І що?
– Та що… – зітхнув Дмитрик. – Я ж не подумав навіть, як потім додому потраплю. Тепер залишається мені чекати, поки батьки повернуться.
– А до мене у гості не здогадався? – обурився Остапко.
– Та якось не спало на думку… – Дмитрик підвів очі на світляка. – Скажи, гарний?
– Ага.. тільки він млявий якийсь.
– Нічні світляки погано сонячне світло переносять. Його б у темряві сховати.
– А ти звідки знаєш?
– Батько розповідав. Він коли молодий був, працював ліхтарником.
– Слухай.. а давай ми цього світляка собі заберемо? Добрий господар його б ніколи отак не лишив.
– Давай. Тільки тоді до тебе плисти треба.
– Ех, ну гаразд, – зітхнув Остапко, чухаючи потилицю. Мамі історія зі світляками зовсім не сподобається. Дістатися б додому так, щоб вона не помітила!

Дмитрик підвівся, встав навшпиньки і зняв клітку з комахою. Світляк справді здавався млявим, тихенько продзижчавши щось, він склав крильцята і закляк на підлозі клітини.
– Як ми його повеземо? – запитав Остапко.
Дмитрик задумливо подивився на клітку. Зважив її на долонях. Вона була зроблена з легких металевих дротиків, і не дуже велика.
– Треба її прив’язати чимось.. Наприклад, до моєї голови.
– До голови?
– А куди ще? У річці тільки голова залишиться понад водою.

Остапко подивився на Дмитрика, потім на себе, і йому сяйнула думка. Він витяг пасок зі своїх штанів і прив‘язав його до клітки.
– Нахилися, – попрохав він товариша.
– Тільки обережніше, не перетягуй мене сильно! Ні, тепер трохи затягни, бо зісковзне…

Хлопці ще хвилин десять вовтузилися на дереві, намагаючись вправно закріпити пасок у Дмитрика на голові. Світляк щось обурено дзижчав, але якось мляво – його покидали останні сили.
– Нічого, малий, скоро ми тебе привеземо додому і добре нагодуємо. Дмитрику, а чим їх годують?
– Та не знаю, у батька спитаюся. Йому головне зараз – потрапити у темряву. Ну що, я тепер схожий на китайського імператора?
Дмитрик кумедно звузив очі і вклонився, ковзнувши кліткою о густе дубове віття. Світляк голосно задзижчав.
– Ні, зовсім не схожий! – розреготався Остапко. – Ти схожий на мокрого хлопчину з кліткою на голові!
– Ну не схожий, то й не схожий. Не думаю, що імператорам у тому Китаї цікаво живеться.
– Зовсім не цікаво. – Їм же увесь час треба під охороною сидіти, щоб нічого з ними не сталося! Немов… немов ми б увесь свій час були під маминим наглядом! – сказав Остапко і аж злякався від такої можливості. Дмитрику теж щось схоже спало на думку, і він поспіхом зліз із дерева у воду і поплив до Остапчиної домівки.
Коли хлопці дісталися до вікна, вже спадали сутінки.
– Почекай трохи, я зараз залізу і тобі допоможу, – прошепотів Остапко другові. – Тобі з тією кліткою на голові самому буде незручно.
Він намацав долонею слизький поріжок, міцно вхопився за нього, підтягнувся, наче молода ящірка, і схопився за підвіконня.
Дмитрик дивився, як його друг полегшено зітхає, здираючись до своєї кімнати, а потім, зойкнувши, незграбно падає усередину.
– Ну нарешті! – Над Остапком стояла розлючена мама. Лівою рукою вона уперлася в бік, а правою нервово помахувала ганчіркою, якою зазвичай змітала крихти з обіднього столу.

За досвідом хлопців це був останній ступінь розлюченості.
– Ні до якого Дмитрика ти сьогодні не потрапиш, зарубай собі на носі!
– Та він…
– Що він?! Що він?! Його батьки вже другу годину шукають! І тебе теж шукають – всіма вулицями! Я тут місця собі не знаходжу! А якби ти потонув?!
– Не знаю.. та Дмитрик..
– Тільки не кажи, що це він тебе купатися підбурив! Ти ж – син річкового наглядача! Ти маєш гарний приклад іншим хлопцям подавати! А ти що робиш?! Де Дмитрик, до речі?
– Там – унизу…
– Ой лихо ж ти моє болотяне! – Остапчина мама кинула ганчірку на підвіконня і відсахнулася, побачивши, як замерзлий Дмитрик люб’язно протягує їй клітку з світляком, що вже починав очунювати.
– Можете забрати його в мене, будь ласка? Мені здалося, що ви вже закінчили основну розмову, – чемно сказав він.
– Помиляєшся, ми тільки-но розпочали, – відповіла жінка, допомагаючи хлопцеві забратися усередину. – І продовжимо, коли з’являться твої батьки. Тепер – бігцем перевдягайтеся у тепле і анічичирк мені!
Вона схопила ганчірку і вилетіла з кімнати, не забувши замкнути двері.
– Ну от мені і день народження, – похнюпився Дмитрик.
– Тепер мене до літа на вулицю не випустять, – зітхнув Остапко. – Ось – тримай шорти і светра. У нього, може, рукави задовгі, та це нічого – закатаєш.
– Тепер ми і справді як китайські імператори, – зітхнув Дмитрик. – Сидимо у своїй фортеці під особливим наглядом.
Перевдягнувшись, хлопці вмостилися попід  дверима. Розмовляти не хотілося. І так було зрозуміло, що подарунків Дмитрик сьогодні не побачить, а Остапка взагалі можуть на місяць вдома замкнути. Правда, раніше не замикали, та й він раніше таких витребеньків не робив ніколи. Світляк тихенько дзижчав, час від часу нервово тріпаючи крильцятами, ніби хотів злетіти кудись. Він був схожий на маленького кумедного м’ячика, що підскакує сам по собі у спробі втекти. І хто його на те дерево повісив?
Остапко узяв покривало і накрив ним клітку – нехай бідна комаха відпочине.
Вже зовсім стемніло, коли грюкнули вхідні двері і почулися стурбовані голоси:
– Ми їх не знайшли. Усе місто перешукали, та не знайшли..
– Ці бешкетники вже дві години як вдома сидять..
– Як?! А де ж…
– Я їх з води попід вікнами повиловлювала. Хотіли непомітно позалазити. Вони з собою ще й ліхтарного світляка звідкілясь прихопили.
– До речі, щось темнувато сьогодні на вулиці.. От і справді бешкетники! Де ти кажеш, вони сидять?
Хлопці стрімко підвелися і стали біля дверей, чекаючи, поки зайдуть батьки. Батько Дмитрика – кремезний чоловік з солом’яною бородою, дядько Сергій, намагався виглядати суворим, але його веселі очі підказували, що нічого з цього не вийде. Мама Остапчика вже втомилася сваритися, а Дмитрикова навіть не знала, чи їй сваритися, чи заспокоєно зітхнути.
– Ой горе мені з тобою, – нарешті сказала вона, вирішивши, що варто таки трохи посваритися. – Замість того, щоб готуватися до твого дня народження, нам з татком довелося обплисти майже все місто. І гостям сказали, щоб не йшли, бо ти загубився. Так що залишишся тепер без подарунків і святкового столу…
– Ну, про подарунки ми потім поговоримо, – перебив жінку Дмитриків батько. – Ти скажи мені краще, сину, заради чого ви у холодну воду полізли?

Тільки-но Дмитрик відкрив рота, щоб про світляка розповісти, як знову грюкнули вхідні двері і на порозі з’явився втомлений і чимось стурбований Олексій – Остапчин тато.

– О, Сергію, вчасно ти до нас завітав – він потис руку сусіду. – Мені твоя допомога потрібна буде. Ти ж раніше ліхтарником працював…
– А що сталося?
– Сьогодні до мене на роботу прийшов Головний Ліхтарник, і поскаржився, що хтось викрав майже усіх світляків. Клітки з самого ранку пусті на ліхтарних стовпах висять. Пішли на кухню, я тобі все розповім.
– Так, а я мабуть буду додому збиратися – там же стільки усього готувати-прибирати потрібно! – додала Дмитрикова мама, звертаючись до чоловіка. – Ти Дмитрика забереш чи мені його з собою везти?
– Нехай поки залишається – гадаю, йому сьогодні з приятелем ще багато чого обміркувати треба, – відповів дядько Сергій, непомітно підморгуючи хлопцям.
Так обговорюючи останні новини, дорослі рушили до коридору, не забувши закрити двері на защібку. Хлопці перезирнулися: у Кам’яному Місті назрівала справжня пригода.
Остапко підніс вухо до замкової щілини і уважно прислухався. Чутно було тільки стурбоване бубоніння чоловіків і іноді мамині зойки.
– Ну що? – запитав у нього Дмитрик.
– Нічого… – зітхнув Остапко.
– Ти уявляєш скільки ліхтарів у нашому місті?! – у Дмитрикових очах з’явився захоплений блиск. – З сотню, а то й більше! І хтось їх усіх вкрав!
– Майже усіх.
– Та це не має значення! Сотня світляків!
– Якщо не брати до уваги, що один з цієї сотні зараз спить у клітці під моїм покривалом.

Раптом Остапко підвівся на ноги і щосили почав грюкати у двері.
– Ти чого лементуєш?! – на порозі з’явилася мама. Вона була трохи засмучена і вже зовсім не сувора.
– Нам треба нагодувати світляка. Він дуже-дуже голодний і може захворіти.
– Вам треба… авжеж, світляка! Гей, Альоша, Сергію! Йдіть-но сюди!

Хлопці зняли покривало з клітки і перед очима дорослих з’явився кволий світляк. Він лежав і тьм‘яно поблискував, ніби зіпсована лампочка.
– А ну давайте, розповідайте ще раз, шибеники, де вас сьогодні носило, – приголомшено мовив Остапчин тато.
І хлопці усе розповіли. Остапко навіть про золото сказав, заради якого шувбоснув у воду.
– Собаку завести кажеш, хотів… – посміхнувся йому тато. Здається, він потайки пишався сином, хоча і не хотів цього казати – щоб мама не почула. – А як виглядав той дивний ліхтарник, ти не пам’ятаєш? – запитав він у Дмитрика.
– Та як.. просто виглядав.. У крислатому капелюсі був.. А ще човен у нього – червоний і порепаний – перефарбувати давно слід.
– Точно червоний? Я у нашому місті тільки два червоних човни бачив, – засумнівався татко Остапчика.
– Ви що, вважаєте, що я кольори один з іншим плутаю?!
– Та ні, просто дивно якось. І взагалі, перед дорогою треба гарячого чаю попити, як на вашу думку? – запитав Олексій, поглядаючи на дружину.
– На мою думку – пречудово! – сказала Остапчина мама і знов пішла до кухні.
– А цього товариша і справді годувати час, – озвався дядько Сергій, показуючи на клітку з комахою. – Піду я теж до кухні за цукром, або ліпше карамельками. Остапку, у вас є карамельки?
– Не знаю.. це треба у мами запитувати. Вона кожного дня каже, що нема, а по обіді вони з’являються.
– Тату, а він що – карамельки їсть? – Озвався Дмитрик, вовтузячись з клямкою на клітці. Хлопцю хотілося, щоб світляк виповз назовні та сів йому на плече, так, як вони роблять у деяких ліхтарників.
– І карамельки, і цукор, і мармелад… усе, що дуже солодке.
– А торти?
– Про торти нічого не знаю, торти ми й самі не часто їмо.
Дядько Сергій нарешті пішов на кухню, а повернувся вже з Остапчиною мамою, яка несла велику тацю з чашками, блюдцями і чайником. Дядько Сергій урочисто вніс торта, і хоча торт був без свічок і ніхто не кричав: «З днем народження!», Дмитриковим обличчям сяйнула посмішка.
Мама Остапчика заходилася розливати чай і різати торта, а хлопці разом з дядьком Сергієм та дядьком Олексієм скупчилися навколо клітки. Дядько Сергій узяв жменьку цукру (карамельок таки не було) і підніс її до дверцят. Ліхтарний світляк стріпонув вусами, а потім поволі відкрив великі очі, схожі на золоті фари. Хлопці зачаровано дивилися, як комаха виповзає з клітки і розмотує довгий хоботок, щоб засмоктати ним гостинець.
– От молодець! – заохочував світляка дядько Сергій.
– Як гадаєш, він допоможе нам знайти крадія? – запитав Остапів тато.
– Аякже! Знаєш, яка насправді складна робота у ліхтарника? І все тому, що великі світляки живуть зграями. Вони почувають один одного за декілька кілометрів, і часто втікають, щоб заснувати нову зграю, якщо видається така нагода. Це тільки у того чаклуна, що нам їх привіз, складнощів зі світляками не було, бо він знав комашину мову… Ось пливеш зранку, ліхтарі гасиш, а біля твого світляка ще дві комахи дзижчать. От і шукай потім, кому їх повертати!

Поки вони розмовляли, комаха трохи оговталася і, розпроставши крильцята, підлетіла до вікна, щоб з глухим «бум!» гупнутися у скло.
– Чогось він нервується, – зауважив дядько Сергій.
– Нервується?! Та він нам вікно зараз розіб’є! – Остапчина мама схопила ганчірку, яку так і залишила на підвіконні після того, як з’явилися хлопці, і спробувала відігнати комаху. Але світляк з іще більшою настирливістю гупнувся у скло.
– Та що ж це з ним?
– Чекайте! Він мабуть, почуває, що десь поблизу знаходяться його родичі! Нам треба перев’язати його стрічкою, щоб не втік, а потім пустити по сліду. Є у вас яка-небудь стрічка?
– Зараз у коробці для гаптування подивлюся.. а чай ви пити що, вже не будете?
– Потім поп’ємо. Та й торт набагато смачнішим видається, коли знаєш, що всі справи закінчив.

Остапко і Дмитрик теж тихенько піднялися і почимчикували до дверей.
– А ви куди? – запитала спостережлива мама Остапчика.
– Ми теж із татом попливемо! – відповів Остапко.
– А тато тобі дозволив?
– Татку, можна з вами? – з надією запитав хлопець у той час, як Дмитрик теж шепотів щось на вухо своєму татові.
– Мама сказала, що ти сьогодні не дуже добре поводився.
– Я ж хотів якнайкраще!
– Усі ми завжди хочемо якнайкраще, – заперечив йому батько. – Але з непослухів зробити щось «найкраще» на жаль, не дуже часто виходить.
– То що ж мені робити?
– Пообіцяй, що будеш слухати маму. Тільки дійсно пообіцяй, від щирого серця.
– Навіть якщо справді побачу десь золото?
– Якщо побачиш, ти завжди можеш сказати про це нам, а ми вже щось вигадаємо.
– Гаразд, тоді обіцяю. Від щирого серця!
– Альошо, там же може бути небезпечно! – втрутилася мама.
– Ні, я майже певен, що нічого небезпечного у цій пригоді не буде.
– Тоді.. тоді добре… тільки вдягніться тепліше!
– Бачиш, як можна чогось досягти, якщо просто ґречно цього попрохати, – наставляв тато Остапка, веслуючи у той бік, куди поривався світляк. Дядько Сергій плив поруч у своєму човні разом із Дмитриком, і пояснював, що солодощі діють на ліхтарних світляків, наче сухі дрова на вогник. Наївшись цукру донесхочу, комаха буде світитися до ранку, а потім поволі згасне і засне.
Хлопцям було якось незвично дивитися на темні пусті вулиці, залиті водою. Усі мешканці Кам’яного Міста сиділи по домівках, не наважуючись випливати на прогулянку. Тільки ліхтарники безпорадно товклися біля центру водних наглядачів і чекали, поки їх сповістять, куди зникли всі світляки.
Остапко дивився у чорну воду і гадав: А що, якщо до міста запливе Диво-Рибина і вони її не помітять? Або наштовхнуться на корч і перекинуться? Та ні, річкові наглядачі ще місяць тому повитягали з річки всі-всі корчі.
– Гей, дивіться! – стурбовано крикнув Дмитрик, втупившись у якийсь провулочок. Остапко і собі придивився. З віконець маленької халупки линуло світло.
– Та це ж старий голубник! – здивувався Остапко.
Коли хлопці були ще зовсім маленькими, батьки їм казали, що у цьому голубникові оселилися привиди. І тільки з рік тому вони довідалися, що насправді у голубникові мешкає старий дід Клапотник, якого так називали, бо він шив собі одежу з різноманітних клаптів. Цей дідуган був трохи не при собі, і доросліші дітваки часто бігали за Клапотником вулицями з надією віддерти собі смужку якоїсь матерії з його одягу, а от малеча на Клапотника дивилася з острахом.
Чоловіки перезирнулися:
– Я дивлюся, ти від самого початку знав, де світляків шукати, – зауважив дядько Сергій.
– Скажімо краще, я здогадувався. А тепер – усі тихенько!
Два човники плавко запливли під голуб’ятню. Дядько Сергій обережно піднявся і постукав у дверцята, що були прорізані у підлозі голубника. Світляк так і дерся зі своєї вервечки – дали б йому волю, він би стукався у ці дверцята, як у вікно Остапчиної кімнати годину тому.
– Онуфрію, відчиняй, це я! – дядько Сергій грюкав усе настирливіше і настирливіше, доки згори не почулося ображене човгання. У всякому випадку переляканому Остапкові човгання здалося саме ображеним.
Дверцята нарешті прочинилися і світляк відчайдушно майнув нагору, до своїх світлякових братів і сестер. Дядько Сергій, не гаючи часу, схопився за дерев’яну перекладину, підтягнувся і теж щез у яскравому світлі, що струменіло згори.
– Почекайте трохи, – сказав татко Остапка, також зникаючи нагорі.
Остапко витяг з човника кітвицю і кинув її у воду. Дмитрик теж так зробив, а потім прошепотів товаришеві:
– Виявляється мій батько і Клапотник знайомі.
– Так, а ще наші батьки майже одразу здогадалися, де шукати світляків. І Клапотника звуть не Клапотником, а Онуфрієм.
Нагорі щось важко човгало, наче кучугури перекочувалися.
– Слухай, а якщо там ціла зграя злочинців? – знов прошепотів Дмитрик.
– Навіть якщо і зграя, то про нас вони поки що не здогадуються. Якби щось сталося, мій батько крикнув би нам, мабуть.
– А якщо їм одразу роти затичками позабивали? І тепер їх безпорадних та зв’язаних ковзають туди-сюди? Чуєш, як там гуркотить?
– Знаєш, давай я до твого човна переберуся, – вирішив Остапко.
Аж тут з прочиненого лазу хтось викинув мотузкову драбину, і хлопець з переляку знов шувбоснув у воду.
– Ех ти, пірнальник, – у отворі з’явилася розкуйовджена голова дядька Сергія. – А ну залазьте-но сюди, та швиденько, поки не застудилися!
Остапко почервонів навіть від сорому, що так перелякався, але нічого не сказав і мерщій схопився за драбину.
Всередині голубнику було так світло, що спочатку хлопець замружився. А коли нарешті відкрив очі, то й рота також відкрив – на підлозі, старих скринях і пташиних жердинах сиділи десятки світляків. Деякі з них постійно перелітали з місця на місце і тихенько дзижчали. Хлопець спробував знайти їхнього з Дмитриком світляка, але так і не побачив його у цьому розмаїтті крил і світла.
– Ого! – розгубився Дмитрик, також залізши до голубника.
– Ось вам і ого! – сказав Остапчин тато, стягуючи з сина мокру сорочку і замотуючи його у смугасту ковдру.
Старий Клапотник сидів на табуреті і похмуро дивився на прибульців.
– Ну що, сьогодні спати точно не будеш – тепер тільки й встигай двері зачиняти-відчиняти за ліхтарниками! – сказав Клапотнику дядько Сергій.
– Нічого, не розвалюся. Ви тільки ковдру мені поверніть потім. А Королеву – і не благайте навіть, не віддам.
– А ми у тебе її і не просимо, – відповів дядько Сергій, віднайшовши поглядом світляка зі стрічкою. – От скажи, Онуфрію, чого ж ти і цього не забрав, а на дереві залишив?
– Не встиг я. Вже сонце зійшло, і люди з’являтися на вулицях почали… от і злякався, що побачить мене хтось з цим світляком, тож у першому-ліпшому місці комаху залишив…
– Ага. А на місце, на стовп ліхтарний його що, складно посадовити було?
Дід іще сильніше набурмосився:
– Цей ваш світляк висів на найвищому стовпі міста. Я його веслом звідти знімав, та й то боявся, що не дотягнуся, от.
– Ну гаразд тоді. Хлопці, прощаймося і поїхали – нам ще до ліхтарників треба, а вдома торт смачнючий чекає.
– На добраніч!
– На добраніч! – сказали Остапко та Дмитрик хором і полізли вниз. Чудернацьке то було «На добраніч», бо замість нього хотілося стільки усього запитати в діда. І в батьків теж, до речі. Звідки вони знали, що світляки у старого Клапотника?
– А звідки ви дізналися, що світляки у Клапотника? – знов хором запитали вони, тільки-но човни оминули голубник.
– Це довга історія, – задумливо сказав дядько Сергій, що обережно тримав у долонях світляка, як і раніше, обперезаного стрічкою.
– А… а що то за королева?
– І навіщо Онуфрію стільки комах? І чого ви його не заарештували?
– Здається, Сергію, одними відмовками не оберешся, – всміхнувся тато Остапка. – Ну добре, хлопці, слухайте…
І хлопці слухали, линучи у човнику темним містом в пошуках ліхтарників, і слухали, поки серед нічної тиші поверталися додому, і слухали, поки всі разом пили чай зі смачнючим тортом (навіть Дмитрикова мама знов до Остапка в гості навідалась, бо встигла все прибрати і навіть цукерок з собою принести):
«Давно, ще за мого дитинства, жив у Кам’яному місті ліхтарник, якого звали Онуфрій» – розповідав Остапчин тато. – «Усі інші ліхтарники йому дуже сильно заздрили, бо він зловив у лісі и приручив Королеву Світляків.  Кажуть, що чаклун з краю Зелених Туманів подарував першим ліхтарникам двох світляків і одну Королеву. Років через двадцять, коли наші вулиці вже освітлювалися світляковими ліхтарями, Королева разом із половиною світляків втекла до лісу та здичавіла. Світлякові Королеви живуть довго-довго, майже сто років, і ніколи не шукають зграю, до якої можна було б приєднатися. Навпаки, це саме у пошуках своєї Королеви всі світляки втікають від хазяїв. Звичайно, якщо відчувають, що вона десь поряд.
Спочатку ніхто з мешканців Кам’яного Міста не знав, що у Онуфрія живе саме Королева. Бо вона така сама, як і інші світляки, і нічим від них не відрізняється. Але потім ліхтарники, коли час від часу почали знаходити своїх світляків у Онуфрія, здогадалися. Знаєте, скільки разів вони намагалися викупити у нього Королеву! І навіть вкрасти. Та нічого у них не вдавалося – Онуфрій дуже прикипів до Золотавки – так він її називав.
Аж одного разу, влітку, хтось підпалив Онуфрієву хату, і бідолашній Золотавці нічого не лишалося, окрім як вилетіти у вікно. Онуфрія тоді не було поруч – він блукав Темним Лісом, можливо, сподівався цього разу зловити світлякового Принца. І сусіди нічого вдіяти не могли – бо того літа стояла напрочуд сильна посуха. Отак Онуфрієва хата згоріла до цурки, і тоді люди перелагодили голубник на маленьку халупу для погорільця. Всі вважали, що він буде жити в тій халупці недовго – відбудується, знайде собі нового світляка…
Але Онуфрій нічого не став відбудовувати. Щодня бідолаха ходив вулицями і шукав свою Королеву. Іноді він уночі відчиняв клітку з якимось світляком і відпускав його у надії, що той полетить до Королеви…»
– А навіщо йому цього разу знадобилося повідчиняти геть усі клітки? – сонно запитав Остапко, коли вже вкладався у ліжко.
– Мабуть, таки знайшов свою Королеву. І таким чином вирішив перевірити, чи справді це вона.
– Тобто, всі світляки здійнялись і полетіли до неї?
– Так, сину. А тепер спи…

Кенгуренька без кишеньки

Кенгуренька без кишеньки

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->