Кенгуренька без кишеньки

Малий КенгуРо сидів під Товстим Баобабом і сумував. Його мама, КенгуРу, помандрувала за молодими пагонами бамбуку до Крокодилячого Озера. КенгуРо дуже хотілося піти з мамою – біля Крокодилячого Озера було так цікаво! Але він не міг – у його матусі не було кишеньки для кенгуряти.
У всіх знайомих кенгуру були кишеньки – у мандрівниці КенгаРа, у хороброї КенгиРю, у чемпіонки по стрибкам РиКенго… От тільки у його мами не було – її так і називали – Кенгуренька Без Кишеньки.
– Мамо, може ти будеш мене носити у лапах – як люди своїх діточок? – запитував Ро.
– Мої лапи для цього заслабкі, синку,  – відповідала мама-Ру.
– Тоді саджай мене собі на спину – ніби маленького скорпіончика! – прохав Ро.
– Я загублю тебе десь у дорозі і навіть не помічу, – зітхала Ру.
«Треба знайти кишеньку для сина», – вирішила КенгуРу по дорозі до Крокодилячого Озера. Їй так хотілося, щоб КенгуРо був щасливий!
Тут вона побачила мавпочку, що тягнула широке пальмове листя.
– Пробачте, можна я візьму це листя, щоб зробити з нього кишеньку для свого сина? – запитала КенгуРу у мавпочки.
Мавпочка притиснула лист до себе обома лапами:
– Я ховаюся під ним від сонця, – відповіла вона. – До того ж, він просто розірветься під вагою твоєї дитини.
КенгуРу зажурено пострибала далі. Їй так сподобалося те листя! Але мавпочка казала правду – її Ро досить тяжка дитина.
Неподалік від озера засмагала велика черепаха. Ру стрибнула до неї:
– Доброго тобі дня, черепахо! Ти не була б ласкава позичити мені свій панцир? Я тоді мала б змогу посадити у нього малюка Ро і покатати його трохи, – попрохала вона.
Перелякана черепаха перекотилася і відповзла убік:
– Твій Ро не уміститься у панцирі, до того ж мій панцир дуже жорсткий для маляти!
– Так, мабуть ти слушно кажеш, – зітхнула КенгуРу і зробила два особливо довгих стрибки до озера.
Вона знайшла ніжний молодий бамбук і стала відривати від нього найгарніші пагони.
– Якби я вміла плести кошики з цього бамбуку, – розмріялася КенгуРу. – Тоді сплела б одного для малюка Ро і носила б його з собою.
– Я вмію плести кошики, і можу тебе навчити.
КенгуРу від несподіванки впустила бамбукові пагони та обернулася – з води визирав страшний зелений крокодил.
– Я можу навчити тебе плести кошики, – знов сказав він.
– Спра-равді? – запитала КенгуРу, задкуючи до бамбукових заростей.
– Звичайно, – відповів крокодил. – Спускайся до мене у озеро, і я покажу тобі, як робляться дивовижні кошики.
Замість того, щоб втекти, КенгуРу підійшла до самого краю берега. Крокодил роззявив пащеку і запрошуюче всміхнувся.
«Яка смачна і дурна кенгуру!» – подумав він, з усієї швидкості на яку був спроможний, хапаючи пащекою одну з лап Ру. Озером пролунав гучний плескіт, скреготіння та тріск кущів.
– Ой-йой-йой… – завищав крокодил від болю – замість смачної кенгуру у нього в роті опинилася велика  каменюка.
На березі стояв хлопчик – це він кинув камінь до пащеки крокодилу.
– Дякую тобі, – сказала перелякана Ру хлопчику.
– Яка ти нерозумна! – відповів хлопчик. – Чи ти не знаєш, що крокодили небезпечні?
– Знаю, але він обіцяв навчити мене плести кошики, – зітхнула КенгуРу. – Я мала б змогу носити у кошику свого сина – малятка Ро. Бачиш, у мене нема кишеньки?
Хлопчик замислився на хвилину, а потім зняв з плечей рюкзака, куди до того складав бамбукові палички:
– Дивись, це має тобі згодитися, – сказав він і почепив рюкзака КенгуРу на плечі.
– Це й справді мені? – не повірила КенгуРу.
– Авжеж, тобі. А ти познайомиш мене з малим Ро? – запитав хлопчик.
– Звичайно! – відповіла щаслива Ру, і вони разом помандрували до Старого Баобаба.

Королева Світляків

Королева Світляків

Кенгуренька без кишеньки

Як козак з відьмою одружився

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->