Наталія Клевцова

— Хочу пончик! — повторювала Ганночка по дорозі від поліклініки. Сьогодні дванадцятирічна дівчинка була з мамою на прийомі у педіатра. — Але доктор сказав, що тобі треба скорегувати меню, щоб вага залишилась в нормі. — Але я хочу цей солодкий смажений пиріжок з отвором посередині. Особливо мені до смаку отой, з шоколадною глазур’ю. Вони як раз проходили вздовж кав’ярні «Понч», яка славилася тим, що всім охочим випити кави на додачу клали пончик, смак якого змінювався кожен тиждень. Можна було попасти на тиждень ванільних, шоколадних або горіхових пончиків. Ціна кави була...

– Я хочу такий візерунок, щоб перемогти на конкурі, — загадала собі майстриня. Вона узялась до створювання візерунку на вишиванці. В Петриківці конкурс на кращу українську вишиванку з нагоди річниці створювання селища відбудеться в вересні, «Петриківський дивоцвіт» називається, треба поспішати! Мить – вона вколола палець, краплина крові впала на тканину. – Треба негайно обробити, – вирішила майстриня і вийшла з кімнати. – Що ти накоїла, – зафиркали нитки на голку. – Я така від пригоди, навмисно гостра, щоб вам за мною легше було крізь тканину проходити, візерунок свій виводити. –...

Жінка винесла сміття в великому пакеті, а в іншій руці був пакет із залишками хліба для птахів. Крихти хліба вона поклала до пластикової годівнички біля контейнера, щоб голуби могли скуштувати. А пустий пакет скрутила й викинула до контейнера. Вітер підхопив пакет і поніс догори, бідолаха зачепився за дерево. –  Не дістати, –  похитала головою жінка і пішла в дім. Вітер наповнив пакет повітрям і запустив у небо. –  Яка височінь, –  злякано промовив пакет. А його несло й несло далі. –  Починаю нове життя! – прийняв рішення пакет і перестав...

Ця крапелька води, на перший погляд, була такою як її подружки: містила два атоми гідрогену і один атом оксигену. Але якщо придивитися ближче, можна було побачити, що вона вміла думати і діяти. А ще дуже хотіла стати потрібною. Разом з подружками так приємно подорожувати у хмарці в очікуванні нових вражень! Цікаво, куди їх віднесе вітер? Штормовий вітер налетів зненацька і поніс маленькі краплинки з великою швидкістю. – Ой, як паморочиться голова, –  кричали крапельки. Вони швидко наздогнали іншу хмару і зіштовхнулись. Все змішалось, наша крапелька вперше бачила, як злякані подружки...

Кімнатні рослини визирали у вікно.  Вони побачили, як весняна травка, а за нею і сонячні  кульбабки, тягнуться до сонця. – Які вони самостійні, – замилувалась півонія. – Ні, це нам пощастило, – заперечила дифенбахія чарівна. – Ми живемо просто розкішно, не треба ні про що піклуватися, завжди дають чисту водичку, –  простодушно додала фіалка. – Точно, нас поливають і доглядають, – дифенбахія почувала себе головною в цій кімнаті. Двері відчинились і до кімнати ввійшли мама з донькою. – Поставимо його до інших квітів, доню. – А наші квіти не будуть...

— Готуйся, Людонько, буде тобі День Народження! — оголосила мама і поставила в холодильник величезний торт, зроблений на замовлення. Люда зааплодувала від радості в долоньки. Ура, їй сім років! Треба Валерці сказати! Вона побігла до сина сусідів, вони з Валерою товаришували, йому в квітні місяці вже виповнилось сім, ходить гордиться, а восени вони підуть в перший клас. — Валерка, приходь до мене на День Народження, мама дозволяє! І батьків твоїх вона вже запросила телефоном! — А торт буде? — На замовлення зробили! Мама поставила в холодильник. — А як його...

Жили собі чотири брати – Тихий, Атлантичний, Індійський та Північний Льодовитий океани. Жили добре, не сперечались між собою. Та ось до них завітала красуня — Зірка з неба. Вирішила вона своєю вродою помилуватися в водному зображення, як в дзеркалі. Побачили її брати і покохали до нестями. Почали один перед одним хвалити себе, показувати силу-силенну. Тихий океан розмовляв неголосно, але поважно. Він же найбільший за площею, глибиною та віком. — Виходь за мене заміж, красуня, я хоч і старий, але мудрий – подарую тобі Маріанський жолоб. Я найбільший, маю двадцять п’ять...

Зелений диван стояв у центрі кімнати. Його використовували всі мешканці квартири, тому що він був такий зручний, із закругленими формами та м’яким наповненням. Тут кожного дня  відпочивав хазяїн квартири, батько частенько лежав з газетою в руках і мріяв. А його діточки, Мила і Ліля, коли приходили з дитячого садочка, могли пострибати на дивані. А диван боявся, що трісне і стане непотрібним. Ввечері бабуся вкладала діточок спати, сама сідала на «зеленого друга» і дивилася своє кіно. А диван все терпів і мріяв. Мріяв вирватися звідси і мандрувати. Прийшло літо. Природа вбралася...

На зупинці стояли дві матері зі своїми первачками. Хлопці жваво спілкувались. Та ось підійшов автобус. Першим вбіг Андрійко, кинув оком і побачив усього два вільних сидіння. Він усівся біля вікна і махнув Микиті. Хлопці добре вмостилися. Слідом зайшли їхні мами. Микита миттю встав з сидіння.  — Сідай, мамо! Мати  Микити сіла і посмішка з’явилась на її обличчі. Андрійко сидів і дивився у вікно.  — Мамо, глянь, сказав Андрійко — он у вітрині нові ролики  поставили. Ти ж мені їх купиш?  У автобусі стало тихо. Матері Андрійка стало боляче, але вона...

Дівчата стояли колом і вихвалялись. — У мене бабуся працює в інституті, вона багато знає. — А у мене в лікарні, вона хворих лікує. — Лара, а ти чого мовчиш? — А у мене бабуся на пенсії, — відповіла дівчинка. — Що, серіали дивиться? — Та ні, не до того їй. Вона піклується про нас. А пиріжки в неї які смачнючі — «двадцятихвилинки».  — Як це? — поцікавились дівчата.  — А моя бабуся встигає робити їх за двадцять хвилин. Приходьте наступного дня — самі скуштуєте.  — А от і прийдемо...