Наталія Клевцова

Дика качка Чуля плавно рухалась по воді. Перетинки між пальцями лап давали їй змогу плавати, пірнати, пишатися собою.  Вона дивилась навкруги, берег був вільний, хвилюватись не було причин. Закортіло глянути, що ж там, під водою. Чуля пірнула. О, диво! Недалеко від берега вона побачила справжній палац. Качка винирнула, підпливла ближче і знов пірнула. Але цього разу з палацу визирнуло якесь чудовисько. — Хто ти є? — Я – хазяїн цієї хатки, бобер Бобо. — А я – Чуля. Качка винирнула ухопити повітря. — Ти куди? — за нею винирнув Бобо....

За вікном грудень. Вже зима, але снігу ще нема. Тому й не віриться, що зовсім скоро Новий рік. Проте «Ялинковий ярмарок» нагадує про свято. Безліч ялинок: великі і маленькі, пухнасті й не дуже стоять рядком. Серед них була Ялинка — мудра деревинка. Вона стояла поруч з іншими і дивилась на перехожих. Хто ж її обере? Навкруги було дуже шумно: машини ганяли одна за одною, стояв гуркіт. Це було так незвичайно. Вона виросла в тиші, в далекому лісі, де іноді співали птахи, а вітер навівав тугу. Повз проходили мати з дівчинкою....

В магазині було стільки вишиванок, що розбігались очі. Даринка з мамою роздивлялись сорочки. Вишиті різними кольорами, вони були такі гарні. Червоні маки, колосся пшениці, васильки та чорнобривці прикрашали кожну вишиванку. А хотілось придбати надзвичайну — таку, якої ще ніхто не бачив. — А давай купимо просту білу сорочку і вишиємо самі, — запропонувала мама. — Я мрію бути дизайнером, — спалахнули радістю очі. — Мрії повинні збуватись. Якщо ти впевнено йдеш до своєї мети, обов’язково досягнеш її, — запевнила доню мама. Білосніжна сорочка була куплена. Тепер справа за нитками. Магазин...

За вікном березень. Ще кріпнуть морози, дерева стоять в очікуванні весни. Діждавшись весни, люди радіють маленьким струмочкам розтопленого снігу, розкритим брунькам верби, співам прилетівших  птахів. Природа голосно сповіщає прихід весни. Дивишся у світло — блакитне небо і в тобі бринить музика. Незабаром все зацвіте барвистими кольорами. Ворони сиділи на гілках дерев і перемовлялись між собою. Десь з’явився сизий голуб. Він змахнув крилами і присів на дитячу гойдалку. Новачка з усіх боків оточили ворони. — Звідки? Ти не місцевий! Йди з нашого двору! Голуб спурхнув  над ними, зробив велике коло над...

Сонечко світило лагідно, легкий вітерець навівав прохолоду. Костя сидів в інвалідному візку і спостерігав за оточуючими. З сусіднього під’їзду вибігли хлопці, з Сашком — ватажком попереду, в руках якого був м’яч.  Добігли до середини двору, м’яч покотився по зеленій траві, гра почалась. Поле було нерівним, тому хлопці весь час спотикались. Саморобні ворота, стертий контур поля, навіть для «дворового » футболу умови несприятливі. Тому й ушкоджень багато, синців різних. — От якби в дворі зробити справжнє поле, — блискавкою промайнула в голові думка. Костя штовхнув візок і підкотив ближче до хлопців....

Він закохався у неї з першої зустрічі. Його називали Рогачко, він і справді мав роги, жук-олень все ж таки. В лузі Рогачко вважався забіякою, бо міг підчепити рогами, нікого і нічого не боявся. Вона порхала з квітки на квітку, її тоненькі крильця світились ніжністю і переливались на сонці. А очі – здавалося, що це блакитні озера. Ніжна бабка Одоната така красуня, така тендітна, майже невагома. Навіть дітям шкода її ловити. Краще нам  бачити , як вона рулює в повітрі.  Кожного літнього дня спостерігати стрімкий політ над річками. Але одного разу,...

В ліфт забігло крихітне мишеня, воно дуже поспішало, щоб переглянути улюблені мультики. Двері зачинились. З розбігу воно врізалось в живіт великому вусатому коту. Незнайомець хитро прищурився. Ноги у мишеняти затремтіли, хвостик здригнувся, а вушка засмикались. Кіт з виглядом переможця поклав величезну лапу на голову мишеняті. — П-п-пробачте, — пробурмотіло мишенятко, — пропав, — майнула думка. — А як будеш виправляти свою провину? — підняв брови жиропас , — не випущу. Інший поверх і ліфт знов зупинився. До ліфту ввалився Велетень-пес. Він миттєво оцінив ситуацію і придавив кота до стіни ліфта. Так...

Настала тиша. Концерт закінчився. Глядачі розійшлися. В театрі Опери та Балету запанувала ніч. Музичні інструменти так втомилися, що не могли одразу відпочивати. — Ну як я зіграв? — не витримавши, спитав контрабас. — Ти — хвалько, — не витримала скрипка, — я витягувала всі партії. — Ні, друзі, головна — це я, — промовила флейта, — мій тоненький голос чують навіть на останньому ряду. Диригентська паличка замислилась. Он, які в них голоси! А хто вона? Чи має право тут бути? — Піду зі сцени, — сльози котились, котились, — перепочину, —...

— Мамо, я сьогодні отримав десять балів по самостійній з алгебри, — радісно вигукнув Бодя. Насправді хлопця звали Богдан, але він був трохи того — розбишака — одним словом. Найвищий у класі, він сидів з красунею і відмінницею Настею та лупав очима в її зошити. — Списав? — приречено спитала мати. — Еге ж, — радісно хрумкнув солоним огірком Бодя. — Це для салату, давай сюди. — Та я вже з’їв, — хмикнув і пішов в кімнату Богдан. Чогось стало боляче за сина, хто з нього виросте? Мабуть в ігри...

Після школи хлопці вирішили побігти до ставка. — Можна буде поковзати, — вигукнув Матвій,  холодний вітер розкуйовдив його волосся. — Наввипередки, — крикнув Тарас і хлопці побігли. Першим прибіг Павло і глянув на воду. Ставок виблискував на сонці, мов дзеркало. Крига була ще тонкою, морозу тільки два градуси, куди ж кататись. — Хлопці, відбій. Матвій топнув ногою по льоду, під ногою хлюпнуло. — Проламується, зараза. — Матвій, ну що ти таке кажеш. Будуть ще Йорданські морози, замерзне. Тарас і Матвій повернули назад, хотіли додому. — Хлопці, ви чули? — Павло...