Наталія Клевцова

Зелений диван стояв у центрі кімнати. Його використовували всі мешканці квартири, тому що він був такий зручний, із закругленими формами та м’яким наповненням. Тут кожного дня  відпочивав хазяїн квартири, батько частенько лежав з газетою в руках і мріяв. А його діточки, Мила і Ліля, коли приходили з дитячого садочка, могли пострибати на дивані. А диван боявся, що трісне і стане непотрібним. Ввечері бабуся вкладала діточок спати, сама сідала на «зеленого друга» і дивилася своє кіно. А диван все терпів і мріяв. Мріяв вирватися звідси і мандрувати. Прийшло літо. Природа вбралася...

На зупинці стояли дві матері зі своїми первачками. Хлопці жваво спілкувались. Та ось підійшов автобус. Першим вбіг Андрійко, кинув оком і побачив усього два вільних сидіння. Він усівся біля вікна і махнув Микиті. Хлопці добре вмостилися. Слідом зайшли їхні мами. Микита миттю встав з сидіння.  — Сідай, мамо! Мати  Микити сіла і посмішка з’явилась на її обличчі. Андрійко сидів і дивився у вікно.  — Мамо, глянь, сказав Андрійко — он у вітрині нові ролики  поставили. Ти ж мені їх купиш?  У автобусі стало тихо. Матері Андрійка стало боляче, але вона...

Дівчата стояли колом і вихвалялись. — У мене бабуся працює в інституті, вона багато знає. — А у мене в лікарні, вона хворих лікує. — Лара, а ти чого мовчиш? — А у мене бабуся на пенсії, — відповіла дівчинка. — Що, серіали дивиться? — Та ні, не до того їй. Вона піклується про нас. А пиріжки в неї які смачнючі — «двадцятихвилинки».  — Як це? — поцікавились дівчата.  — А моя бабуся встигає робити їх за двадцять хвилин. Приходьте наступного дня — самі скуштуєте.  — А от і прийдемо...

Довго не було снігу цієї зими. Якось несподівано похолодало, вранці ми прокинулись і не впізнали Землю. Вона ніби одягла нову сукню, причепурилась. Кожен, хто виходив на двір, мружив очі від навколишньої білизни. Дихати було легко-легко, а повітря свіже і морозне. Сніг — це радість не тільки для дітей, а й для дорослих. Мабуть, тому всі й «висипали» на двір.  — Діти, зробимо Снігову Бабу, вона буде тут господарювати.   Снігові кулі котилися з усіх боків, маленькі кульки перетворились на величезну кулю. Потім ще одну, і ще. — Марисю, принеси моркву! —...

Василь ніколи не бачив свого батька. Іноді кортіло до нестями, щоб добрий та плечистий чоловік  був поруч. Щоб можна було разом посміятись, дивлячись комедію; відремонтувати кран на кухні у бабусі; утішати маму, коли вона приходить така засмучена з роботи. Коли річ заходила про батька, мати завжди переводила розмову в інший бік, навіть намагалась жартувати. Та Василько не малий, десять років, п’ятий клас, розуміє що до чого. Значить не склалося. А маму хлопець дуже любить, вона в нього дуже добра. Сьогодні до класного часу «Урок добра» його мама провела «майстер-клас» з...

В одному старовинному селищі в горах, де протікають прозорі води, а повітря кришталево-чисте, жили дуже добрі люди. Не могли вони насолоджуватись дарами природи, бо ними керував жорстокий господар — ДРАКОН. Його ніхто не бачив, та кожного місяця стражі збирали великі податки, які зростали та зростали.  — Наступного разу буде нічого давати, — схвильовано промовив дідусь Семен. — В мене є скриня з рушниками, діду, — відповіла Стефанія. — Та то ж твоє придане.  — Е-гей, — закричали за вікном, — я йду вбивати Дракона. Вулиці швидко заповнились людьми. Вони виносили...

Дика качка Чуля плавно рухалась по воді. Перетинки між пальцями лап давали їй змогу плавати, пірнати, пишатися собою.  Вона дивилась навкруги, берег був вільний, хвилюватись не було причин. Закортіло глянути, що ж там, під водою. Чуля пірнула. О, диво! Недалеко від берега вона побачила справжній палац. Качка винирнула, підпливла ближче і знов пірнула. Але цього разу з палацу визирнуло якесь чудовисько. — Хто ти є? — Я – хазяїн цієї хатки, бобер Бобо. — А я – Чуля. Качка винирнула ухопити повітря. — Ти куди? — за нею винирнув Бобо....

За вікном грудень. Вже зима, але снігу ще нема. Тому й не віриться, що зовсім скоро Новий рік. Проте «Ялинковий ярмарок» нагадує про свято. Безліч ялинок: великі і маленькі, пухнасті й не дуже стоять рядком. Серед них була Ялинка — мудра деревинка. Вона стояла поруч з іншими і дивилась на перехожих. Хто ж її обере? Навкруги було дуже шумно: машини ганяли одна за одною, стояв гуркіт. Це було так незвичайно. Вона виросла в тиші, в далекому лісі, де іноді співали птахи, а вітер навівав тугу. Повз проходили мати з дівчинкою....

В магазині було стільки вишиванок, що розбігались очі. Даринка з мамою роздивлялись сорочки. Вишиті різними кольорами, вони були такі гарні. Червоні маки, колосся пшениці, васильки та чорнобривці прикрашали кожну вишиванку. А хотілось придбати надзвичайну — таку, якої ще ніхто не бачив. — А давай купимо просту білу сорочку і вишиємо самі, — запропонувала мама. — Я мрію бути дизайнером, — спалахнули радістю очі. — Мрії повинні збуватись. Якщо ти впевнено йдеш до своєї мети, обов’язково досягнеш її, — запевнила доню мама. Білосніжна сорочка була куплена. Тепер справа за нитками. Магазин...

За вікном березень. Ще кріпнуть морози, дерева стоять в очікуванні весни. Діждавшись весни, люди радіють маленьким струмочкам розтопленого снігу, розкритим брунькам верби, співам прилетівших  птахів. Природа голосно сповіщає прихід весни. Дивишся у світло — блакитне небо і в тобі бринить музика. Незабаром все зацвіте барвистими кольорами. Ворони сиділи на гілках дерев і перемовлялись між собою. Десь з’явився сизий голуб. Він змахнув крилами і присів на дитячу гойдалку. Новачка з усіх боків оточили ворони. — Звідки? Ти не місцевий! Йди з нашого двору! Голуб спурхнув  над ними, зробив велике коло над...