Була пізня зимова ніч. Перед святом хмаринки щедро посипали земля сріблястим снігом, а морозець старався, щоб його малюнки на шибках були неперевершеними. В теплих оселях люди вбирали ялинки дощиком та різнобарвними кульками, клали на стіл цукерки і мандарини. І в кожне вікно заглядали діти. Всі чекали його. Дід Мороз у цю хвилину сідав у свої сани. Новорічна ніч вже засвітила свої вогники – зіроньки. Старенького чекала важка робота – всім дітлахам привезти подарунки. Саночки легенько поїхали по сніжному покривалу… Час минав дуже швидко. Мішок Діда Мороза вже наполовину опустів, коли...
Марія Солтис-Смирнова
Наступного дня Морквинка хизувався перед дітлахами оновленими ногами. — Мені здається, що у сніговика за ніч ноги виросли, — сказав Мишко. — Та й живіт додатково снігом покрився, — засміявся Василько. — Мабуть, вчора вітер трохи постарався, — здогадалась Наталочка. Пора була діткам обідати, тому сніговичок залишився сам. Навть Рудько побіг шукати щось їстівне. Сніговичок обережно подивився довкола. Поблизу дитячого майданчика двоє хлопчиків метушилися в снігу. Незабаром біля них лежали снігові кулі, а за мить вони перетворилися в сніговика. “Ура, — зрадів Морквинка, — у мене буде ще один друг!”...
На дуже далекій Півночі, де зима панує цілий рік, було Снігове містечко. І жили там невеличкі снігові люди. А чому снігове? Бо більше нічого не було, з чого можна було побудувати собі домівки. Так і жили снігові люди у хатинках зі снігу. Та їм зовсім не було холодно. Щоб зігрітися, вони пили тепле какао. А вогнище палили на великій міській площі, одне для всіх. Для цього Дід Мороз, який жив неподалік, присилав їм в’язанки дрів. А снігові люди у знак подяки допомагали дідусю робити подарунки для дівчаток і хлопчиків. Вони...
Того вечора Морквинка дуже переживав через зіпсовані ноги. Яким його побачать завтра малюки, що ліпили сніговика кілька днів тому?! Вони щоранку обдивлялись, чи все гаразд. А тут нема пів ноги. Та гіркі думи забулися, як на ніс-морквину сіла сніжинка. Така маленька, біла та легка. А який гарний у неї візерунок! Поки сніговичок розглядав крихітну гостю, її сестрички приземлилися і на мітлу, і на капелюха. А потім як посипало! Сотні, тисячі малесеньких сніжинок все летіли і летіли вниз, ховаючи під собою дерева, лавочки, гойдалки, дахи будинків. І коробку, у якій спав...
А ти знаєш про святого Миколая? Саме про того, що дітей любить і подарунки слухняним діткам під подушку кладе? Сидить святий цілий рік високо на небі, на великій хмарині. Звідти він дивиться, як поводяться діти на землі. І про кожного хлопчика і дівчинку Миколай записує в блокнот: всі добрі справи та пустощі. І, коли останніх більше, святий замість подарунка привезе такій дитині різочку. Але, якщо бешкетник гарно попросить, може й цукерку під подушку покласти. Але про все по черзі. Сидить святий Миколай, спостерігає, записує. От уже й список слухняних дітей...
Був тихий зимовий вечір десь у середині грудня. На великому ліжку сиділи мама з маленькою дівчинкою Софійкою. Їй вже було аж два рочки, і маленька дуже любила, коли матуся розповідала їй казочку. Та сьогодні мама розказувала не звичайну казку, а легенду про святого Миколая, адже через кілька днів свято і Миколай має принести Софійці подарунок, бо вона була дуже слухняною дівчинкою. – Святий Миколай, – розпочала матуся, – захисник всіх подорожніх і дітей. Давно-давно, жив хлопець Миколай. Був він сирота. Його батько й мати померли, залишивши синові велике майно. Мав...
Ще вдень біля Морквинки почав крутитися гарненький маленький цуцик. Рудий-рудий. Тому й ім’я мав відповідне: — Рудько! — покликала його маленька дівчинка, яка вийшла з будинку. Цуценя відразу ж кинулося до неї: подруга несла тарілочку з теплим молочком і шматок хліба. Пообідавши, руденьке звірятко прибігло до сніговика. лягло біля ноги-сніжки і просто заснуло. — Спи. А я тебе постережу, — тихенько сказав білий велетень. І Рудько поспав. Майже до вечора. Але від нового товариша він далеко не відходив: поганяв голубів і горобців, потягав гілочки, щоб було м’якше спати, зустрівся з...
Рано-вранці, коли перші промінці сонця лише освітили горизонт, а пташки тільки щойно прокинулись, на Морквинку зверху щось впало. Сніговичок підняв голову. Над ним якраз летіла синичка. Це вона загубила свій сніданок — зернинку, яку взяла з годівнички. — Ой, залишилась без обіду, — бідкалась пташечка. Тут вона подивилась на Морквинку. — А ти що таке. Тебе ж тут не було раніше. — Я сніговик. Мене вчора виліпили дітлахи. — І як ти називаєшся? — Мені ще не дали ім’я. А тебе як звати? — Мене назвали Спритною, бо я швидко...
За цю чарівну ніч земля побіліла. Сніг вкрив пухкою ковдрою чорні зорані поля, пожовклу траву, нарядив у білосніжні шубки дерева і кущі, сховав від посторонніх очей нірки лісових мешканців. Коли зійшло сонечко, подвір’я нагадувало розкриту скриню з діамантами. Сніжинки-камінці в проміннях вигравали всіма барвами веселки. Але цю красу мало хто помічав. На вулиці було пусто. Сніжинки так би й лежали нерухомо цілий день, якби вітерець-пустун не затіяв нову гру. Він почав легенько дмухати то в один бік, то в інший, підіймаючи тисячі крихітних сніжинок і опускаючи їх в іншому місці....
У зеленому хвойному лісі жило багато ялинок. Всі вони були різного віку та росту. Наближалось свято Нового року. Саме до цього свята у ліс приходили люди і вирубували ялинки. А ті були раді, що, хоч і висохнуть, та побачать свято. Між великих і гарних ялинок вже кілька років росла невеличка смерічка. Вона була така непримітна, що ніхто з людей і не глянув на неї. Та пройшло кілька годин, і довкола неї не залишилось жодної ялиночки. Всіх їх забрали люди. Смерічка стала сумувати: – Невже, я не гарна? Невже не заслуговую...
