Жив-був у дрімучому казковому лісі добрий ведмідь. От надумав він якось створити квартирне агенство, щоб звірі та птахи могли собі поміняти житло, якщо їхня домівка їм якось не підходить. Вивісив він на великій галявині у один прекрасний день таку об’яву: ОБ’ЯВА „Агенство добрих ведмежих послуг” пропонує: „Птахи та звірі, міняйте своє житло! Кому дуже жарко, кому дуже сиро, Б’юро підшукає Вам іншу квартиру, – щоб кожному жити зручніше було.” Прочитали лісові жителі об’яву, почесали лапами потилицю і подумали: „А що, може й справді помінятися?” От пристрибала до косолапого...
Taras
Колись давно в нашому краї, де буяли зелені ліси, височіли гори, квітувала природа, біля бурхливої річки жила українська сім’я. Мати була красивою, співучою і дуже роботящою. У заквітчаній хатині завжди було вдосталь харчів, спечений смачний хліб, вишиті рушники на стінах. Батько мав золоті руки – будь-яку роботу міг виконати, й усе йому вдавалося. Був у них син Тарас, талановита і розумна дитина. Він завжди допомагав батькам і справно виконував свої обов’язки. Сім’я жила весело, в достатку та здоров’ї, у мирі й любові, аж поки в їхньому краї не поселився дивний...
Народження. У повітрі запахло весною. Старий і кремезний Дуб, що стояв на галявині густого лісу, раптом стрепенувся, потягнувся після довгої холодної зими і … прокинувся. А на молодій гілочці, що виросла тільки минулої весни, заворушилась маленька брунька. – Ой-ой-ой, як же мені лоскотно, – почулось із середини. Перестаньте мене лоскотати. Ой, не можу більше, ой, зараз лусну. І враз – бринь: розпукнулася брунька, а з неї виглянув молоденький, зелений Листочок. – Як же тут цікаво та гарно! – вигукнув він. – А хто ж це мене лоскотав? Ану признавайтесь. –...
Про гарну й добру дівчинку Маргаритку, яка нещодавно оселилася з батьками в селі, дуже швидко дізналися всі. Не тільки люди, а й тварини, пташки, дерева, кущики, квіти. Маргаритка завжди всім і в усьому допомагала. Ще коли жила в місті, у неї не минало й дня без добрих справ. У школі на уроках була уважною, на перервах поводилася зразково. Не марнувала жодної хвилинки. Не брала прикладу з бешкетників. Навпаки, вмовляла неслухняних однокласників бути чемними. А діток, яким важко давалося навчання, всіляко підтримувала. Оленці й Даринці пояснювала правила української мови, а Ромчикові...
За морями, за горами, у зеленому лісі, біля невеличкого села, жили-були собі різні звірята. Не знали вони горя та біди, бо доброго мали володаря. А володарем на той час у них був могутній та справедливий Лев. Любили звірі та поважали його. Завжди радились з ним, і цар завжди намагався розсудити їх справедливо. Та одного разу перший радник царя старий Вовк, який пережив уже не одного володаря на своєму віку й усім вмів прислужитися, сказав: – Великий царю! Дуже раді ми, що саме ти правиш нами. Ще не було у лісі...
Жив на світі маленький хлопчик Іванко. А з ним – його маленькі невидимі друзі: Вушик, який мав дві кімнатки у вушках хлопчика, Горлик – у великому та просторому горлі та Носик, котрий хазяйнував у носику Іванка. Друзі жили дуже мирно й ніколи не сварились, а навпаки, допомагали один одному. Увесь день вони трудилися для свого маленького Іванка. І у кожного з них була своя дуже важлива робота. Горлик, прокидаючись від Іванкового позіхання, відразу ж біг у комору з усякими буквами і швиденько складав слова та випускав їх із Іванкового рота....
Чи знаєш ТИ, що таке мамине серденько? Думаєш, воно таке, як на малюнку в енциклопедії? Ні, дитино, серце набагато більше. Цього не зобразиш на жодному малюнку. А головне, що у серці основне місце займаєш ТИ. Так-так, саме ТИ… Дивне серце, правда? Поки Тебе не було, там поміщалося багато всього. Але після Твого народження це все потіснилось, і більшу частину серденька зайняла дитина. Саме діти є господарями маминого серденька. І лише вони його можуть розбити. Жив собі хлопчик Андрійко. Чудовий хлопчик, розумний, але зовсім не шанував своїх рідних. «А що?...
Катруся була не дуже чемною дівчинкою. Часто вередувала і не слухалась батьків. А ще не хотіла товаришувати зі своїми однокласниками. Мама жартома називала доньку “малою егоїсткою”. Хто такі егоїсти, Катя й гадки не мала. Але дуже пишалася, що належить до їхніх лав. Уявляла, що це великі герої, самостійні та відомі. На жаль, батьки не зважали на таку поведінку доньки. Казали, що Катруся ще маленька – тільки перший клас закінчує. А от бабуся картала внучку: – Катрусю, чому ти не хочеш товаришувати зі сусідськими Галинкою і Дмитриком? Не можна проганяти їх...
Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу, звали Оленкою, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям – Світланкою. І ніколи не було між дівчатками згоди, тільки крик та бійка. Закінчувалося це все поломаними іграшкими, подертими книгами та безладом у кімнаті. Довго терпіли іграшки таке знущання. І от знову… – Віддай! Це мій ведмедик! – Ні, мій! – Його мені мама купила! – Та ні, це мені на день народження подарували! – Пусти! – Сама пусти! – Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та...
Чи бачили ви, діти, старовинний годинник? Такий товстий, незграбний із заводним механізмом, а не на батарейках, як зараз. Поважний і серйозний він ще висить десь у старих будинках, збережений бабусею чи дідусем і завжди вірно показує нам час. Не те що ці сучасні маленькі, плоскі, електронні годиннички, які часто понуро мовчать і чи то з лінощів, чи з неохоти зупиняються саме тоді, коли нам необхідно знати годину. Отож, саме поважний, старенький і працьовитий, чесний і старанний годинник з заводним механізмом висів у Сергійкового дідуся у спальні. Сергійко завжди чув його...
