Taras

Гарячий літній день вже добігав кінця, коли я втомлена від звичної біганини по одному й тому ж колу – дім-сімя-робота-дім впала, знесилена, на диван і від безпорадності та відчаю заридала на всю душу, на все своє єство. Адже пів життя позаду, а результату ніякого. Діти здорові – це добре, чоловік є, але чи рідна душа, дім є, але хотілось би більшого. А сама я що? Для чого тут, навіщо? Для цієї біганини щодня? Мабуть це не закінчиться ніколи. А коли закінчиться, тоді я напевно помру. Але ж яке тоді воно...

Бідний хлопчина вже вкотре намагався прилаштувати у відоме видавництво свої новели написані ночами, вистраждані й переболені. Раз по раз отримавши відмову, зневірявсь і давав собі слово більше не писати. Але минав час, і невдаха знову брався за писання. Інакше не міг. Багато думав, читав, говорив з людьми, вникав у різні історії, ситуації, вчинки, ніби переживав їх, і знову писав. Думка про те, що має написати геніально, так, щоб люди зачитувалися його творами, передавали їх з уст в уста, вчили напам’ять, цитували, видавали великими накладами, не залишала його. Адже у житті...

Маленький світлячок, який жив біля будинку хлопця, вже вкотре намагався звернути на себе увагу. Ще змалечку він прив’язався до цього мужнього молодика, котрий хоч і не був багатим чи знатним, але мав набагато цінніші надбання – був чесним, правдивим, працьовитим. Тільки фортуна чомусь не йшла до його оселі, не зустрічалася дорогою. А фортуна йому була дуже потрібна, адже дім уже давно потребував ремонту, стіни валились, як тут жити, чи сім`ю завести? Працював хлопчина ювеліром, і то вміло та старанно, тому й клієнтів мав дуже заможних. Але, що тут казати, з...

Наступила осінь. З теплими ще дощами, сонячними ще днями. Дерева позолотили свої крони готуючись скоро скинути це золото, щоб з приходом суворої зими вкритись білою ковдрою засинаючи до весни. У саду з молоденької тендітної яблуньки упав перший її плід – червонощоке яблуко і покотилось прямо до ніг дівчинки, яка гуляла у саду. — Ой яке чудове! — вигукнула вона піднявши його і побігла радісна показати матері. Матері також дуже сподобалось велике, наливне яблуко з червоними бочками. Дівчинка показала яблуко усім родичам  – сесті, тітці, дядьку, бабусі, дідові. Потім побігла ще показати та...

Маленька Даринка дуже любила влітку бігати по зеленому лузі й ловити на квітах різнобарвних метеликів. Вона тримала їх у долоньках, розглядала їхні барвисті крильця, а потім випускала. Мама говорила їй, що метелики після цього не зможуть літати і навіть можуть померти. Але вони були такі гарні, що Даринка не могла втриматися, щоб не ловити їх. Якось, набігавшись донесхочу аж до вечора, дівчинка, упавши вдома на ліжко, миттю заснула. Приснилось їй тієї ночі, що потрапила вона у минуле. Біжить по тому ж лузі, що й завжди, ловить метеликів. Та чомусь жоден...

У темному кутку підвалу театру ляльок, де було звалено безліч уже використаного реквізиту, висіла сумна лялька з великим очима. Без надії і майбутнього. Чекала, як же вирішать її долю там, угорі. Як буде, як станеться, як поведуть ниточки… Поруч, теж на кілочку, висіла її подруга, з якою вони колись були зірками на ляльковій сцені. Їм аплодували, їх викликали «на біс» дитячі рученята. У тому ж кутку валялося багато ляльок з попередніх вистав на які завжди були аншлаги. Та вистави відіграні, пошито нові ляльки для нових вистав, а цих закинуто сюди,...