Вовк

Минув рівно рік з того часу, як Іван приніс у своє селище дику тварину. Вовк все ріс і завжди був вірним своєму хазяїну, не покидав його і на хвилину. Хлопець дав йому ім’я Сірко. Батько і матір, які спочатку були проти нового друга Івана, звиклись з ним та самі прив’язались до цього вовка. Тварина їла свій харч не на дурняк, він завжди був охороною хлопцеві та вправно вартував оселю.

 У маленьке селище нечасто навідувались гості. Але одного літнього вечора до села зайшов невеликий розвідувальний загін запорозьких козаків. Іван спостерігав за ними із захопленням. Батько йому часто розповідав про мужність, героїзм та незламність духу цих людей. Про те, що вони були справжнім кошмаром для своїх ворогів. 

Коли козаки ввечері зібрались біля батькової хати, хлопець слухав їх історії про героїчні походи, бої та про чудеса, які їм довелося побачити на своєму шляху. Він розглядав їх дивовижну зброю, шаблі, списи, пістолі, що виблискували у світлі багаття, кругом якого сиділи мужні воїни.

Найбільше йому запам’яталось те, як один з козаків поклав руку йому на плече та розповів:

– Знаєш, хлопче, що там, далеко за Дніпровськими порогами, – кудись вдалечінь загадково вказав воїн, – лежить острів Хортиця. Хто зможе перетнути смертельно небезпечні пороги і витримає цей іспит мужності, стане могутнім воїном та отримає велику силу і буде захищати рідну землю.

У той момент Іван ніби усвідомив своє призначення, якась невидима сила пробудилась в його серці і він зрозумів, чого хоче. Усю ніч він не міг зімкнути очей, усе йому марився дивовижний острів Хортиця та високі Дніпровські пороги.

Наступного ж дня хлопець зібрав найважливіші речі та повідомив батькові і матері, що йде на Хортицю. Батько пишався хлопцем і міцно обійняв його, а мати пустила сльозу, та все ж прийняла вибір сина. Іван забрав із собою Сірка та вони вдвох вирушили до порогів.

Далека путь вабила хлопця. Безкрайні простори, рівнини та пагорби, які він минав, були мальовничими, яскраво-зеленими та у світлі сонця набували навіть смарагдового кольору. У вітрі, що гуляв полем, відчувався аромат свободи. Іван сам був схожий на цей вітер: вільний, сильний і рішучий.

Вовк Сірко завжди був поруч. Де б вони не зупинились, тварина гріла хлопця своїм теплом в прохолодні ночі та ділилась здобиччю. Хлопець і він – то була одна зграя.

Люди, які зустрічались їм на шляху, дивувались та боялись. Вони не розуміли, як сталось, що вовк і звичайний хлопчина могли уживатись разом.

На третій день шляху Іван із своїм вовком опинились біля гучних Дніпровських порогів. Хлопець вже здалеку чув, як гуде широкий Дніпро, цей гулкіт, здавалось, охоплював усе навколо. Він був усюди: і в полі, і в повітрі. Вітер розносив цей звук на кілометри в усі боки.

Подив охоплював хлопця. Ніколи ще Іван не бачив нічого подібного. Він усім своїм нутром відчував силу, що бурлила в потужному потоці могутньої ріки.

Іван з Сірком пройшов вздовж берега та побачив, що неподалік в чагарниках стоять два дерев’яні човни. Біля них на пеньку сидів старий дід та курив люльку, випускаючи дим кільцями вверх. Угледівши хлопця з вовком, він спокійно підняв на них очі з сивими бровами, що ховали його погляд, та посміхнувся.

– Гарний пес, – сказав крізь сиві довгі вуса дід.

– Це вовк, – з образою буркнув Іван.

– Так, я знаю, козаче, – спокійно промовив дід піднявся й повільно підійшов до Івана.

Вовк насторожився та вишкірив ікла.

 – Ну ж бо, сивий, я не завдам вам шкоди. Про вас в цих місцях вже усі знають: і ті, хто живе на хуторах близ Дніпра, і он там, у широких долинах, – вказав дід кудись вдалечінь.

Хлопець заспокоїв Сірка, поклавши руку йому на загривок.

Старий помітив, що Іван поглядає на човни.

– Ти сюди з конкретною метою, хлопче? 

– Так, хочу на Хортицю.

– Отже прагнеш бути козаком? – Примружився старий.

Іван лише кивнув.

Дід підійшов впритул до хлопця та уважно подивився йому в очі.

– Бачу в тобі велику силу. Ти не маєш страху, – він приклав праву руку до серця хлопця. – Відчуваю велике сильне серце, – дід знову затягнув люльку. – Май на увазі, що на шляху туди загинуло багато славних хлопців, Дніпровські пороги нікого не жаліють. Маєш пройти дев’ять страшних порогів, кажуть, що в них сидять чорти та гублять людей.

– Я не боюсь, діду.

Старий лише кивнув головою та, підійшовши до одного з човнів, розв’язав мотузку.

– Ось твій човен. Сідай.

Іван без зайвих вагань заліз всередину та забрав з собою вовка.

– Прямуй по річці, завтра будеш на Хортиці. Ти впізнаєш козацькі дерев’яні укріплення, – дід легко відштовхнув човна та Іван з Сірком поплили за течією. – Коли побачиш великий сухий дуб, зупинись та відпочинь там, у дуплі я залишив пакунок з їжею для таких, як ти, – промовив дід та, перехрестивши хлопця, знову затягнув свою люльку.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Вовк

Ведмідь і мурахи

Вовк

Арбітр (авторська книга Наталії Клевцової)

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->