Вовк

Іван намагався не думати про те, що сталося, просто зосереджувався на порогах. Залишалось ще чотири, і йому необхідно було їх пройти. Шостий, сьомий та восьмий були важкими. Багато води опинилось у човні.

Після восьмої перепони Іван почув позаду завивання. Чи то був Сірко, чи може просто вітер – він не знав.

Дев’ятий поріг створював бурхливі вири, що затягували і обертали в різні боки човен Івана. Декілька разів він ледь не перекинувся, здавалось, ще трохи і вода його поглине.

«Може і добре, що Сірко залишився там», – промайнуло в його голові.

Нарешті річка стала рівною і на горизонті хлопець побачив високі укріплення.

Зійшовши на берег, Іван опинився біля великої дерев’яної брами. З того боку доносились дзвінкі звуки кузні, регіт та залізні відгуки шабель.

На сторожовій башті рудий хлопець щось крикнув іншим, і важка брама відчинилась. До Івана вийшов чоловік в червоних шароварах з голим торсом, оселедцем на голові та круглою сережкою у вусі. Він поблажливо посміхнувся.

– Що ти тут забув, малий?

– Хочу стати козаком. Ось, приплив, – вказав він на човен, що стояв на березі.

Чоловік здивовано вирячив очі і став кидати погляди то на нього, то на човен.

– Просто неймовірно! І як тебе звуть?

– Іван, – сказав радісно хлопець, потім дещо помовчав та додав: – Сірко.