Вовк

Увечері селяни розпалили багаття і почалось справжнє гуляння. Старші хлопці стрибали через вогонь з веселими криками. Дівчата сміялись та подивлялись на тих молодиків із захопленням. Іванові кортіло справити враження на Меланію, задля цього він зібрався перестрибнути полум’я. Добре розігнавшись, Іван зробив стрибок, язики полум’я, щипаючи, обдали його шкіру, але він на це не зважав, йому здавалось, що в нього вийшло краще і вище за всіх.

Але, озирнувшись, він побачив, що інші кепкували з нього і, що найогидніше, – дівчина, яка йому подобалась, сміялась гучніше за усіх. До його вух доносились слова, що він ні на що не здатний, лише косити сіно для худоби, а все інше за нього робить його батько.   

Ображений Іван пішов геть від галасливого натовпу до річки, що протікала понад лісом. Посидівши трохи на березі, він не міг стримати образу. Він почув, що позаду у лісі щось пурхнуло. То була дичина. 

«Це мій шанс показати усім, що я здатен спіймати здобич. Навіть голими руками!»

Хлопець підвівся та побіг у темний ліс. 

Світало; в очах усе розпливалось та рябіло від постійного напруженого видивляння за кожен кущ в пошуках хоч якоїсь здобичі.

Втоми не було, він просто йшов уперед. Все ж у горлі пересохло і пити хотілось, але Іван мав перед собою конкретну мету і йшов до неї. 

Опівдні Іван натрапив на кущ з ожиною та, обірвавши увесь, наївся досхочу. Спрага та голод відступили, і тепер йому здавалось, що він має сил більше, ніж з самого початку подорожі. Декілька невеликих куріпок, яких він зустрів, втекли від нього, як тільки побачили, але хлопчина був наполегливий. 

Ось вже і сутінки. Останній орієнтир – невеликий яр – хлопець втратив декілька годин тому. 

«Доведеться тепер самостійно шукати шлях додому».

Повертатись с порожніми руками не хотілось, тому він вирішив заходити ще глибше. Аж от попереду, у березовому гаю, промайнуло щось невідоме.

На небі вже з’явився повний місяць. Іван розумів, що  необхідно було перепочити, його ноги просто не слухались і вели його вперед неначе самі. Він і не помітив, як вийшов на невелику галявину. У світлі місяця хлопець розгледів щось сіре. У високій траві воно ворушилось і гарчало, повільно направляючись хлопцеві назустріч. Блиснули очі і відкрилась паща, один стрибок – і вовчиця повалила Івана на землю. Її зуби вчепились в ключицю парубка. Він закричав від болю, та пересилив себе і однією рукою вхопив вовчицю за горло. Тварина шкребла його лапами, роздираючи одежу, шкіру та обличчя до крові. Рука Івана міцно стискалась на горлі вовчиці, пальці немов самі впивались, він відчував, що ніщо не зможе розчепити цю міцну хватку,  і через декілька хвилин на Івана звалилось неживе тіло тварини.

Отямившись, хлопець піднявся та скинув тіло мертвої вовчиці з себе. Напруження пульсувало у скронях, руки тремтіли. Раптом хлопець почув тонкий звук, що лунав з високої трави. Розгрібаючи руками траву, Іван намагався знайти джерело звуку, завмерши на місці. В світлі повного місяця він побачив сірий згорнутий клубочок – вовченя. Воно підняло на хлопця свої жалібні очі та знову заскавчало.

На другий день хлопчина повернувся у село із сірим вовченям в руках. Коли селяни зустрічались із ним та дивились на його рани, вони хрестились та потім переповідали один одному, що до дитини у лісі вийшов сам чорт і нагородив його надзвичайною силою. Але Іван мовчав і нікому не розповідав про те, що ж справді сталось там, він лише не випускав з рук вовченя, яке постійно лагідно пестив, годував та весь свій вільний час проводив тільки із ним. Тепер ця тварина для нього була справжнім другом.