Одного разу в зайця стався напад альтруїзму, і вирішив він роздати лісовим звірам надлишки капусти. Про що й повідомив сороку, а та вже рознесла новину лісом. Першим прийшов ведмідь. Походив навколо капусти, поклацав язиком. Каже зайцеві: “Оце би хто мені її до барлогу приніс, то я б забрав тоді. А так — іще й на собі її перти. Не візьму”. Наступним був вовк. “Хех, — каже, — от якби капуста твоя м’ясом пахла, можна було б поласувати”. Лисиця — та взагалі й казати нічого не стала. Подумала: “А давай, зайче,...
Taras
Якось бобер із єнотом засперечалися, як краще ловити рибу. — Рибу краще ловити з води, — повів мову бобер, — досвід поколінь бобрів це доводить. — Та ні, — відповідає єнот, — рибу треба ловити з берега або з корча. От дивись: сідаю я на корч… Хоп… і риба в лапі. — Ну, скажеш таке, — сперечається бобер. — Багато ти лапою наловиш. А з води я тобі десяток натягаю за той же час. Пірнув — а в зубах три рибини за один раз. І так вони переконували один одного,...
Лиса загризали блохи. Він просто скаженів, але не міг їх позбутись. Що лиш робив, але блохи з’являлися знову. Лис пожалівся про свою халепу дятлові, котрий мешкав неподалік. А слід зауважити, що за тих часів дятел харчувався зерном на луках. От дятел і каже лисові: — А що, давай я спробую в тебе бліх половити. Все ж тобі легше, ніж по кущах лазити, хутро своє псувати. — Давай, — погодився лис. Тоді дятел всівся на лиса, і ну видзьобувати бліх по одній. Але, щоб зернятко витягти з колоска, треба мати гострого...
Кабан був гладким, опецькуватим. Великий дикий кабан, який умів шукати гриби і жолуді, й на них він від’ївся. Але кабану дуже не подобалося, коли хтось називав його жирною свинею. Хоча він нею фактично й був, але таке звертання ображало його власну гідність. Тоді кабан звернувся до правління лісу із вимогою заборонити називати його жирною свинею. Правління не захотіло сваритись із поважним мешканцем і ухвалило рішення називати кабана не інакше ніж якісно відгодованим свином. На цьому й порішили, і кабан задоволений побіг у своїх свинських справах. Аж якось почула про відгодованого...
З першими променями сонця наше трійко курчат-пригодошукачів вирушили у гори. Їм пощастило, що не було роси і м’яка сухенька трава слухняно стелилась під їх ніжками. Головне курча, яке несло зернятка чарівного проса у своїх крильцях, погодувало братика та сестричку і усі відчували неабияку силу в своїх ніжках, крилах і усьому тілі. Навіть їхні голоси стали дзвінкіші та веселіші. Йдуть курчатка, йдуть, аж тут назустріч вистрибнув полохливий зайчик. – Ви хто такі? – прошепотів зайчик. – Ми мандрівники, – голосно гуртом вигукнули щасливі курчата. – Та тихо ви!...
Сірому вовкові завжди чогось не вистачало. Зайця з’їсть — замало. Разом з іншими вовками козулю зажене — теж на всіх малувато. А хотілося йому, щоб завжди було їжі вдосталь і дах над головою. Ось одного разу сидів сірий на пагорбі, і як когось побачить на дорозі, починає йому скаржитись на своє життя. Почув це один хуторянин, який ішов тою дорогою, і думає: “А якби цього вовка посадити у власному дворі, щоб попереджав мене про перехожих?” — Вовчику-вовчику, підеш до мене? — запитує. — Я тебе годуватиму, а ти мені за...
Зайчикові ніхто не давав проходу в лісі. Хто лиш побачить, — то “підніжку” підставить, то камінцем кине, а хто із дерева горіхом чи жолудем жбурне. Замислився зайчик, як йому бути. Пішов до сови. – Сово, порадь, що мені, бідолашному, робити? Всі з мене глузують… – А ти, зайчику, маєш чимось вирізнятись. Тоді тебе поважатимуть, — відказала Сова і зачинила дверцята свого дупла. Замислився зайчик іще глибше. Чим йому, сірому, вирізнитись? Ішов він, так, замислившись, аж поки опинився біля болота. “О, це ідея”, — подумав зайчик. Обмазався багнюкою і побіг додому,...
Один проворний щурик полюбляв стягувати в свою нірку різні речі. І то не так, щоб десь попросив, купив чи виміняв. Здобував щурик свій скарб злодійкувато. То там щось тишком-нишком поцупить, то звідтіля притягне. Мама щурикові сто разів казала: – Не роби так! Не можна! Схаменися! Сусіди теж йому говорили: – Не слід такому гарному щурику бути злодієм! Ти псуєш звання щурячого роду! Слухав їх щурик в одне вухо, а другим дослухався, що де без догляду залишилося і радів: – Я вже велику купу добра маю – геть до самісінької стелі...
На гірському обійсті діда Івана однієї весни вилупилося троє курчат. Зазвичай, це дуже мало, бо квочка може висидіти і двадцять курчат одночасно. Але курка з півнем тільки освоювалися на новому місці, і поки дід займався господарством, то й не помітив, як курка сіла на кілька яєць, що відкотилися у сіно і висиджує їх там. В той час сонце вже добре прогріло землю, трава починала рости все швидше. Комашки виповзали зі своїх схованок і непомітно лазили на поверхні. Дід Іван саме готувався запрягти коника, щоб об’їхати лісові молоді насадження, як почув попискування під хатинкою. Обернувся —...
На початку осені правління оголосило в лісі свято — День врожаю, і з цього приводу запропонувало встановити вселісовий вихідний. Здивувалися звірі, що то за новина така, “вихідний”, і як вони мають його святкувати. Їм і пояснили, що замість роботи буде накрито великий стіл зі стравами (кожен має щось принести до столу і пригощати інших). Першим відмовився борсук — йому треба запаси зимові робити. Зайці похитали головами — капусту треба квасити, і моркву не копано. Білка послалася на те, що горіхи вже обсипались, а якщо їх не збере, то всі поїсть...
