На манежі

Прожектор налаштований. Світло торкається червоної ковдри манежу. Звучить весела музика. Зал заповнюється глядачами.

А тим часом в гримерці сидить клоун. Точніше, зараз актор тільки перевтілюється: рукою наносить грим, щоб вирівняти тон шкіри й тільки потім намалювати собі посмішку. Зазвичай, актори трохи хвилюються перед виставою, а зараз кожен з нас хвилюється, прокручуючи стрічку новин і сподівається не побачити поганих.

– Просимо всіх глядачів вимкнути телефони, – лунає голос конферансьє. – Вистава починається!

Та погані новини все ж приходять, ось і сьогодні: профіль колишнього однокласника, а в соцмережах його фото перетинає чорна стрічка. Це означає, що вони більше ніколи не вітатимуть один одного, не зможуть посміятися з однакових жартів, більше не запитають: “як ти?”. 

Пензлик не слухається, руки опускаються. Усмішка виходить кривуватою. Школу вони закінчили разом десять років тому.

– Так, я клоун, – каже він дзеркалу. – Всі в залі чекають на мене, треба, щоб було весело.

Пензликом актор підправляє грим. Дорослі малюють усмішки, навіть коли невесело, щоб діти не загубили свій сміх у вихорі війни.

Руками тримаю рівновагу, ногами  керую моноколесо, мій шлях — тільки вперед! Музика!

– Шановна публіка, зустрічаємо клоуна Сашу!

І дійсно, з-за куліси на моноколесі з максимальною швидкістю вирулив клоун, збиваючи з ніг конферансьє. Саша підхопив його на руки й вони покотилися разом вздовж арени. При цьому ведучий тримався руками повітря, трохи змахуючи їми, як птах. Це було кумедно, публіка зраділа, такого блискавичного виїзду вони ще не бачили. Зазвичай красномовний конферансьє не мав що сказати у мікрофон і тільки встигав хапати ротом повітря.

Зал сміявся, а кошик донатів для ЗСУ наповнювався.

P.S. Це ж правда, Саша Кам’янський? Складно залишатися веселим серед сирен. Але ми змогли.